А вони вірили. Пам’яті героїв Небесної сотні

Віра, надія та любов  – три основні Божі чесноти.  Вони мали б бути фундаментом нашого життя, основою світогляду, через яку ми мали б сприймали усе довкола. Та чомусь, нажаль, у сучасному світі, часто панують зовсім протилежні настрої душі. Безвір’я, безнадія, ненависть, які ведуть цілі народи до загибелі. На щастя, та з Божої ласки, завжди є серця вірні Господнім настановам. Ті, які готові показати іншим шлях до світла, правди та істинної свободи.

«Небесна сотня» . Її число, на момент написання цієї статті, збільшилося до 102 чоловік. Події, які відбувалися на головному Майдані України,  з грудня 2013 по лютий  2014 року, явили нам цих героїв.

Ким були? До чого прагнули ? Вони не були,  ні екстремістами, ні терористами, ні фашистами. Звичайні люди, мирні громадяни, які вийшли, на так званий Євромайдан, щоб відстояти своє право на мрію. Учителі  та студенти, підприємці та журналісти, вчені та академіки, художники та музиканти, громадські діячі та прості робітники. Люди, які жили у різних куточках України. Такі здавалося б різні… Але – ні! Вони були схожими між собою. Дуже схожими! Схожими серцями, у яких , на перекір безвір’ю, безнадії та ненависті , що нав’язуються нам духом цього світу, жили віра , надія та любов. Віра – у перемогу добра над злом, правди – над неправдою та кривдою. Надія – на краще майбутнє для своєї країни, своїх дітей. Любов – до України, справжніми синами якої вони були , є і будуть.

Не легко плекати ці Божі чесноти у своєму серці у наш час.  У час, коли всі так звикли до тієї вдаваної стабільності та бояться її втратити. Звикли до неправди, яка панує всюди настільки, що її вже давно приймають за правду.  Звикли до злочинів, які наш зазомбований мозок вже рахує  за норму. А найголовніше, у час, коли нас уміло переконують, що це все добре і взагалі нічого змінити не можливо.

Повстати проти системи цинічної брехні та фальші є неабияким подвигом. На нього здатні тільки справжні герої. Встати, розправивши плечі і голосно сказати: « Я не згоден!», а не перешіптуватися по закутках, шукаючи винних.

Саме так вчинили воїни «Небесної сотні». Вони вирішили, що краще вмерти за правду, ніж все життя жити у брехні. Не чекали, поки зміниться “хтось” чи “щось”. Не надіялися на “когось”. Не ховалися за чужими спинами, чи “сотнею оправдань”. Вони почали із себе міняти цей світ із думкою: «Як не я – то хто ж». Одним із цих воїнів став син Єлизавети Мойсей, жінки, яка є членом церковної громади міста Генуя (Італія).

Василь Мойсей. 21 річний студент 4 – го курсу Луцького університету розвитку людини. Навчався на факультеті соціальних крмунікацій та реабілітації. Був активістом організації ВО «Свобода» Волинської області. Вранці 20 лютого 2014 року на вулиці Інституцькій у нього влучив снайпер. Не допоміг хлопцю цивільний бронижелет. Він помер у 17 лікарні міста Києва від поранення у грудну клітку. Попрощатися із героєм прийшло понад 20 тисяч людей. Тих, котрі знали його за життя  і тих не знайомих із ним, які прийшли виразити свою подяку за його жертвенність та любов. Поховали Василя у Луцьку під вигуки “Героям Слава!” та постріли гармати.

Тиха, любляча мати, пані Люся, як її називають друзі, із сумом, болем та слізьми згадує про свого найменшого сина Василька, про його смерть, в яку і досі не може повірити. І світлою усімішкою сяє обличчя, коли розповідає яким добрим, чуйним, лагідним та люблячим був її син.

Вісім разів їздив Василь на Майдан. Та тільки про два останні із них сказав своїй матері. Не хотів хвилювати її материнського серця. Останнього разу, перед поїздкою, мати благословала сина, благословила на життя, а не на смерть. « Васильку, сину, будь обережним, там вбивають» – «Мамо, нічого не станеться» – це були одні із останніх слів між матір’ю та її сином. А останніми словами, які він сказав по телефону до свого брата 20 лютого, були : «Рома, стріляють, вбивають, я мушу бігти». Любов до ближнього, бажання допомогти, захистити, погнали його під кулі. Одна з яких, пробивши основу розп’яття, що висіло на шиї хлопця, влучила йому  в груди. У цей час матір мучили тривожні передчуття…

Пані Люся розповідає: «Цілу ніч дивилася, переживала за цих дітей, не лише за мого сина, але за всіх діточок…».  Вона не може зрозуміти, чому їх ніхто не захистив. Чому дали померти  стільком дітям, братам, чоловікам…

Згадує мати, як її син любив Україну, як переживав за неї . Також «Василь дуже любив вишиту сорочку. Брав кожного разу з собою на Майдан. Говорив, як ми переможемо, я вберуся у вишиту сорочку. Він вірив в Україну, вірив, що ми переможемо. І я надіюся, що ми справді переможемо». Ще мати згадує такі слова сина: « Мамо, я народжу троє дітей. Одного – для мами, другого – для тата, а третього – для України». Якою ж великою мала бути любов цього молодого хлопця до своєї Батьківщини, щоб зродити у його серці такі слова?! Чи часто, ми, батьки, що вважаємо себе патріотами, можемо промовити таке … ? А він зумів… Не вдалося Василю втілити у життя цей задум на своїх дітях, та по волі Божі, він втілив його своїм життям. Був же третьою дитиною в сім’ї. Мати каже: « Так сталося, що я народила дочку Марійку – для мами й тата, сина Романа – для мами й тата, а свого сина Василька, наймолодшого мого пташка – для України. Україна взяла мого сина».

На 22 день народження, який мав бути у березні, мати хотіла зробити сину особливий подарок. Із давна, Василь мріяв побувати у святих місцях. Пані Люся вирішила, що цього року обов’язково здійснить його давнююмрію. « Я навіть не здогадувалася, що він потрапить у найсвятіше місце, яке тільки може бути. Потрапить до Бога. Та передчуття підказувало, що має здійснитися його мрія відправитися у святі місця». Бог здійснив бажання хлопця, подарувавши Вічність із Собою.

«Був добрим, усім допомагав, ніколи нікому поганого не чинив і завжди – завжди усміхався» – згадує  мати – « Навіть на порозі смерті він усміхався». Очевидці розповідають, що останніми словами Василя були: « Я вас усіх люблю і прощаю». У зв’язку з цим, місцевий єпископ, проголосив його «Праведником цієї землі».

На запитання: «Який же секрет матері, яка зуміла виховати такого сина ?» – відповідає: « Немає ніякого секрету. Просто я з дитинства вчила своїх дітей, як мене колись моя мати – Любіться, поважайте один – одного, допомагайте завжди однин-одному, будьте разом у горі та радості».

Як і тисячі матерів, пані Люся, змушена була податися за кордон, щоб дати дітям кращу долю. Найменшому, Всильку, тоді було 14 років. Обливалося кров’ю серце матері, залишаючи їх. Мучилася від розлуки. Рідкі зустрічі приносили невимовну радість.  Та діти виховані у любові, підтримувані настановами та невпинними молитвами люблячої матері, не збилися із шляху добра. Дочка Марійка здобула професію медсестри, щоб допомагати людям у їхніх  тілесних недугах. Син Роман, посвятив своє життя на служіння Богу, та полегшення душевних страждань  ближніх, ставши священником. А найменший, Василь, настільки полюбив свій народ і Батьківщину, що віддав своє життя за їх краще майбутнє.

У вірі, надії та любові зростають духом справжні сини та дочки України!

Це історія лише одного із сотні. Лише одне, із багатьх життя, яке як яскрава зоря промайнуло на небосхилі, щоб освітити нашу реальність.  Промайнуло, щоб розвіяти туман зневіри, відчаю та байдужості з перед наших очей.

«Небесна сотня» – назва, яку дав народ полку героїв, що пожертвували собою заради нас, нашої мрії про краще майбутнє. Та здається мені, що ця назва символічна. Адже відвоювавши тут на землі, вони не перестають воювати на небі. Своїми молитвами та заступництвом перед Богом та Богородицею, вони, допоки стоятиме світ, будуть просити за нас та Україну. А ми в свою чергу не маємо права забувати, за що вони віддали своє життя і пильнувати , щоб не впасти в оманливу сплячку.

Хотілося б процитувати уривок із вірша, присвяченого героям, Наталії Лавлєнцевої:

Небесній сотні, шана й молитви

За чисті душі, що злетіли в небо

Їм шлях високий Боже освяти

І в мирі Господи прийми до себе.

 

Слава Україні! Героям Слава!

Оксана Косовська. Генуя.
)

Leave a Reply