Різдв’яне паломництво, або про те, як українські генуезці побували в Венеції та у Падуї

PhotobucketПохмурий різдв’яний ранок не провіщав щодо погоди нічого хорошого. Небо було вкрите хмарами, які, здавалось, ось – ось почнуть виливати на нас свою воду. На площі «Сан Стефано» збиралися паломники, чекаючи прибуття автобуса. Невдовзі підійшли керівник групи м.Люба зі своїм помічником – о.Віталієм, і ми всі поспішили до автобуса, який вже під’їхав, везучи групу із м.Савона.
Тепер разом з генуезькою групою всі відправились за останньою нашою частиною паломників – у м. К’яварі. Звідти ми вже у повному складі й розпочали наше паломництво. Не вдаючись в деталі, наша програма мала на меті таке : в перший день подорожі ми мали відвідати Венецію, ввечері повернутись до готелю на нічліг, вранці ми мали вирушити до м. Падова, відоме як місто св. Антонія Падевського – святого, який був монахом – францисканцем.
Отож, наше паломництво розпочалось, автобус почав долати кілометри шляху. Після організаційних повідомлень ми розпочали молитву в якій просили благословення в Бога на це паломництво, на щасливу подорож, за нашого водія, щоб Господь вислухав молитви кожного.

За вікном почав моросити дощ, на обочині автостради та на схилах гір лежав не станувший сніг, ніби погрожуючи нам, щоб ми готувались до гіршого. Але ми не мали страху перед труднощами, озброївшись молитвою та надією на Боже милосердя, теплим одягом, дощовиками та гумовими чоботями, які дехто прихопив з собою, не бажаючи мати мокрі ноги ( для інфо: у Венеції на той час, внаслідок дощів, рівень води піднявся на 1м 40 см вище, ніж звичайним він є). Незабаром розпочали гру «Таємний ангел – хоронитель» в якій кожен мав взяти під молитовну опіку котрогось з групи і провадити до кінця подорожі. Далека дорога дала можливість переглянути фільми про Венецію та Падову, а також про Антонія Падевського.

З’їхавши з автостради, поблизу гріль – бару ми зробили 10 – 15 хв зупинку. О.Віталій не розставався зі своїм « чудо – чаєм », і коли він його пив нагадував Шерлока Холмса зі своєю люлькою. Найбільше ж випробування на цій зупинці та й наступних випадало на санвузли місцевих барів, які мусіли витримувати лавину потребуючих. Стоячи у черзі найкраща половина людства втамовувала ностальгію за минулими советськими часами, коли слово черга і життя були завжди в парі.

Ось так ми під’їзджали до Венеції, і заїхавши на міст Свободи розглядали з вікон автобуса краєвиди Венеції, хто – вперше, а хто – ні. В’їзд у місто, до речі, платний, і заплативши, нам дозволили в’їхати та поставити автобус на стоянку – термінал. Далі ми повинні були пересісти на річковий трамвай та добратися до місця висадки недалеко площі св. Марка ( того самого, котрий написав одну з чотирьох Євангелій ).

Річковий трамвай, як виявився був не на дротах і без шпал. Він являє собою багатомісний моторний катер, чи човен ( в нашому випадку приблизно на 60 місць ) та рухається за маршрутом. На катері ми помолились та співали колядки, а всіх нас пригостили смачними налисниками, які м.Люба власноруч пекла і, кажуть, що о.Віталій теж приклав до них свою руку (як саме не пояснював). Висадившись на березі, нас зустрів о.Олексій – священик місцевої української громади, який згодився бути нам за гіда, а також чудова сонячна погода.

Ось тут вартує наголосити, що для декого це було чудо, а для декого – справжнє розчарування. Хмари ніби втікали від нас, хоча напередодні, за словами о.Олексія, з-за високого рівня води були розставлені пішохідні лавки і за якусь ніч перед нашим приїздом рівень води спав до норми –для нас це було чудом, бо наші духовні батьки, паломники, та ті, що не змогли поїхати – всі ми молились, та просили благословення на це паломництво, і воно не забарилось. Дякуємо Богу за вислухані молитви.

Це для нас є справжнє диво і доказ того, що спільна молитва має велику силу. А для когось це є випадковим збігом, чи просто роз’ясненям. А ще для когось це був початок справньої муки, бо резинових чоботях та при сонячній погоді – це було псрвжнє паломництво.

о.Олексій водив нас вуличками міста, розповідаючи про визначні пам’ятки культури та архітектури. Дізнались ми про те, що вся Венеція побудована на 118 острівцях, розділених каналами, що практично кожна будівля побудована на дерев’яних сваях (приміром, відома базиліка «Santa Maria della Salute» стоїть на близько 1,5 млн.сваях із дерева),що площу св. Марка – серце Венеції – Наполеон назвав найбільшою танцювальною залою під відкритим небом, про Міст Зідхань, де засуджені в’язні могли востаннє побачити місто, коли їх вели з судової зали до в’язниці, про Дзвіницю на площі св. Марка висотою близько 100 м., яка на початку 1900 – их років завалилась, не пошкодивши сусідні будівлі, і яку в 1903 – 1905 рр. відбудували наново. Наш гід був ніби «ходячою енциклопедією», засипаючи нас інформацією та цікавими фактами з історії міста, що ми ледве встигали все засвоювати. Також він подарував нам приємність послухати його спів та чудовий голос, заспівавши уривок з «Реве та стогне Дніпр широкий… ».

Невдовзі ми вийшли до Великого Каналу, по якому плавало багато човнів та гондол (невеликих човників довж. до 7 м., вартістю близько 70 тис. євро, розрахованих до 6 чол., які можна було найняти разом з гондольєром ( по – нашому – веслувальником ) за 70 – 100 євро за год.). Тут нас о. Олексій залишив самих, давши змогу придбати сувенірів, оглянути магазини та перекусити. За хвилин 40 ми мали зустрітись та піти в церкву на «нашу» Службу Божу, яку відправляли наші отці – Віталій та Олексій. Це була знаменна подія, бо відправа відбулася у церкві св.Івана Золотоустого. Молитися Літургію, яку він написав, та ще у храмі, де спочиває частина його святих мощей, – це було дуже важливо для нас. Служба була Різдвяна, бо саме цього дня святкували разом із італійським народом Різдво Христове, щоб однодумно величати нашого Спасителя.

Подякувавши за гостинність о.Олексію та заспівавши «Нова радість стала…», ми вирушили до нашого трамвайчика і ним по воді добрались назад до автобуса. Далі ми відправились до готелю, заїхавши повечеряти в один китайський ресторанчик.

Всюди нас супроводжували молитва, колядки та спів пісень. В готелі нас оселили в 2 –ох місні номери і ми почали готуватись до відпочинку, але за ініціативою м. Люби, Наташі та Андрія та інших охочих організувався вертеп і ми пішли по номерах звіщати радісну новину, застаючи кого в душі, кого в ліжку, а кого в коридорі. Але попри пізній час ( 23 – 0 год. ) та втому нас зустрічали радісно та привітно, давши змогу заколядувати біля 80 євро, жмені цукерок та тарілки налисників.

Вранці, о 8 год. ми поснідали і о 9 год. вирушили до м. Падова, що в пів години їзди від нашого готелю. Зупинились ми на площі, яка, як потім з’ясувалось, визнається за найбільшою площею Європи. Дійшли до церкви св.Юстини, покровительки Падови, де нас зустріла Юля – студентка з України, яка навчається в Падові на екскурсовода, і яка згодилася поводити нас по місту.

Тут відбулося з нами друге чудо – в церкві знайшовся монах, який провів нас по церкві, розповідаючи про її історію та події, про мощі святих, які є в ній, а також про гріб в якому переносили мощі Івана Хрестителя, який знаходиться в церкві. Потім попрямували до церкви де правиться українська Служба, щоб хоч трохи помолитись спільно та передати привіт українській громаді в м. Падова. Хотіли ще зайти до ботанічного саду, де росте близько 6 тис. видів рослин, здебільшого лікарських, але через свята він був зачинений. Тож ми попрямували до відомої Базиліки св. Антонія.

Зайшовши в храм ми склали молитви до Бога та до св. Антонія, дякуючи за ласки та просячи хто чого потребував. Відбулась св.Літургія у залі капітули, де зараз зазвичай приймають паломників. Опісля під молитовний спів біля гробу з мощами св. Антонія о.Віталій нас благословив святою олією просячи вислуховування ласк за посередництвом святого з Падови. Серед помазаних, крім наших паломників потрапили й іноземці, а один хлопчина, якого отець помазав, привів потім, розшукавши о. Віталія, всю свою родину. Звісно, отець не зміг відмовити. Родина, прийнявши благословення відійшла з радістю, а нам це нагадало Євангелівські слова « Хто просить – той одержить, стукає – відчинять… ».

Потім ми пішли до мощей св. Антонія, де також зберігались його власні речі в скляних вітринах. Ми підходили по черзі до вітрин, в яких були частини мощей святих, а в одній з них були щелепа, язик і гортань св. Антонія і як свідчить хроніка, коли відкрили труну тіло зтліло залишилися тільки кістки і нетлінний язик (через який промовляв різними мовами Святий Дух ) був наче живий. Біля цих мощей кожен просив ласки в Бога та заступництва святого. Потрібно підкреслити, що св.Антонія було зачислено до лику святих менш ніж за рік по його смерті. Тому всі гаряче просили заступництва святого.

Вийшовши з храму, ми мали 30 хв. вільного часу на фотографування, придбання сувенірів та іншого, а опісля, зібравшись, ми групою попрямували до автобуса. Подякувавши Юлі за розповідь та екскурсію, попрощавшись з нею, ми поїхали обідати тепер вже в італійський ресторанчик. Зустріли нас там привітно, та й нагодували смачно. Наостанок ми помолились та заколядували і вирушили в дорогу.

Св. Антоній за життя навертав багато злодіїв, які повертали вкрадені речі їх власникам, тому відтоді люди просять його заступництва, коли щось втратять, і він допомагає віднайти втрачене. Так сталось і з нами. Одна дівчина загубила гаманець з грошима та документами, ймовірно що у ресторані де ми обідали, і як ми вже досить від’їхали, звідти зателефонували й повідомили про знахідку.

Дорога назад прикрасилась переглядом фільм про св. Франциска – засновника монаршого ордену – францисканців, до якого і належав св..Антоній. Нам також зробили сюрприз, бо на заколядовані гроші придбали кожному іконку св. Антонія та медальйончик з його зображенням. Таку ж пам’ятку одержав наш водій – сіґньор Джуліяно. Керівник групи м.Люба не давала нам нудьгувати, ділячись враженнями та розповідаючи щось з свого життя, то граючи з нами гру – «Розімни себе й сусіда», а о.Віталій розсмішив нас кількома анекдотами.

З подякою в серці Богу, та всім людям з якими це паломництво відбулося успішно особливо керівнику та духівнику, ми повертались, кожен по своїх домівках, як сказав отець: «ті самі, але трошки інші».

Сім’я Мельниковичів.

Leave a Reply