Різдво єдності (2006)

Аалітики сказали, що минулий 2005 рік був найважчим роком для всього людства від часів 2-гої Світової війни. Цей висновок вони зробили за порівнням він, стихійних лих, політичних перемін та економічних криз. Можливо тому дехто далі по-інерції хотів би його продовжити, вводячи в кризу аж цілу Європу. Можна зрозуміти. Звичайно пристосувавши теорію про інерцію. Тільки от чи ця торія увійде в життя до самого кінця, тобто піде на спад? Звичайно, так би хотілось, але вирішувати не нам.

Але, якщо так добре подумати, то ми дєможемо теж дещо вирішити. Зробити все, що в наших силах, хоч і маленьке.

Святкуймо разом

Саме за таким принципом громади міста Генуя і Савона (Італія) святкували Різдво. Ми забажали змін. Першою трудністю було для нас святкування Різдва 25 грудня. Як поводитись, коли довкола тебе всі свякують і вітають, а ти себе глибоко переконуєш, що для тебе Ісус ще не народився. Скажу відверто важко робити вигляд, що нічого не стається і ховатись від інших, щоб часом не порушити Різдвяного посту і не сказати передвчасно привітання з Різдвом. Ми згададали мудрість наших батьків. Шануй свого, але не цурайся свого. Так і сталось цього року. Ми об’єднались із італійцями у їхній молитві і святкуванні, таким чином розділили разом з ними радість Різдва, яке вони святкують. Які були вони задоволенні, що ми виявили повагу до їхніх свякувань, що раділи разом із ними їхньою радістю. Все було гарно. У свою чергу ми запросили на наші святкування. І що ви думаєте? Так, ми святкували разом із ітлійцями вдруге це величне свято. Священики співсужили за одним престолом, вірні разом молилися, а потім разом їли нашу куттю і пили узвар.

Давня мудрість здійcнилась: коли ділишся із радістю, то вона помножується. Так і сталось цього року. Та не тільки радість, але все, що пов’язано із добротою. Наскільки було прекрасно бачити це втілення єдності із народом іншої культури, інших церковних звичаїв та всього іншого. Італійці тої Різдвяної днини були в нас вгостях на італійській землі.

Єдність відчувалсь також і між українцями. Цього дня ніхто не уточнював: хто є звідки і якої конфесії, всі дружно колядували, споживали кутю і забавлялися.

Серед нас були присутні не тільки українці, але і сусіди. Коли наші політики сварились, то ми разом готували Різдво і разом його святкували. Можна лише подивляти росіян, молдаванців, білорусів як вони витривало слухають українську і ловлять кожне наближене слово. Для багатьох українців-«патріотів» це важко зрозуміти, що перед національністю стоїть ще поросте слово, як «людськість». Але на загал ми були єдині. Святковий обід був у нашій «Світлиці», салоні церкви. Все було по-домашньому і родинному. Віншування і коляда лунали без перестанку.

Отець Віталій нам часто зачитував повідомлення-привітання, які читав по телефону і часто повторював: «Україна нас вітає! Хай нашої єдності вороги лякаються, а скажем дружно – Христос Рождається!».

Звичайно були ті, котрі бачили все це вперше в живу. Для них це було несподівано і не звично. Тому чому дивуватися? Але деколи стає дотепно, як це трапилось цього року. Одна жінка зайшла до церкви і каже: здраствуйте!, а одна жінка з Івано-франківщини, сміючись каже: Христос Рождається! Та жіночка з руским акцентом, ще не відійшла від такої побаченої кількості українців у церкві із здивованим виразом обличчя промовила: «А ґде?». Ну і як тут втриматися, але зрозуміти можна…і можна посміятися.

Раніше вони бачили по телевізору, але так вживу? – не сподівались, що ще таке існує ще в звичайному житті. Але ще хочеться згадати за вертеп.

Вертеп повернувася в Італію, але зміненим

Так цього року ми спробували організувати вертеп. 20 осіб взяло участь. Саме в ньому були представлені майже всі реіґіони України. Господиня була із столиці, господар із Львівщини, звіздарем був маленький Володя (9 років) із Рівенщини. Тернопільщина і Львівщина допомогли багато.

Ролі були зіграні прекрасно, хоч для багатьох – це було просто вперше. Італійці, як побачили це театралізоване дійство, то щось не докінця зрозуміли, що це робиться, але з часом просто заслухались у перекладені на ітлаійську колядки і виступи, і зачаровані мистецьким виконанням залишились у роздумах. Дехто сказав: «… але вертеп взяв початок із Італії, від св.Франциска?» так справді – це були маленькі театрики із ляльок, які оповідали Різдвяну історію. А тепер вертеп повернувся в Італію у живому вигляді і тож треба було так, що цих італійських вертепів із присутніх італійців ще досі не бачив. Тому наш вертеп став першим в їхньому житті. Вже невперше чую подяку, що наші церковні громади тут в Італії несуть їм духовість, що тут просто втрачається.

Могло і в нас втратитися, як би не активність наших земляків, що зібрались довкола церкви. Через «не можу» робилось багато. І грішно і смішно, коли жінки розказують, як готувалось все. Хто кутю потайки варив, хто по-ночах шив костюми, хто вчив слова, приготовляючись до святої вечері.

Почали з єдності, а далі …

Почали ми цей рік добре. Бодай тут на чужині ми збагнули, що в єдності сила народу. Що міг би зробити сам священик? Що могли би зробити самі люди розпорошені на вулицях? А так всі разом, єдиним духом зробили собі свято. Більше того принесли радість іншим народностям. Вже почали говорити про нас позитивні речі, наприклад, що ми єдині, що знайдемо вихід із складних ситуацій…. прийємно. Приємно чути, що ми збагачуєм інший народ, на землі якого ми заробляємо. Так ми отримуємо гроші від них, але даємо те, що в них помалу згасає: сумлінність, щирість, духовість.

Минув Різдвяний день. Почали скадатися столи і почали прибирати у світлиці. Нас стає все менше. Хто іде на своє місце праці-служби, хто ще пробуй після чергових невдач дозвонитись до України, а хто собі підспівує тихо: Нова радість стала…. Цей тихий спів буде ще чути завтра, але набагато тихіше, як сьогодні… Даруй літа щасливії нашій ненці україні.

Завтра почнуться заробітчанські трудо-дні.

Leave a Reply