Спішу вчитися жити

Зауважила, що останнім часом все більше аналізую прожите. Дякую помилкам і невдачам, бо вони хотіли чомусь мене навчити, несподіванки змушували логічно мислити, похвали і компліменти насторожували. Ну а в моменти слави (і вони траплялись) я бачила, як і любима поетеса Ліна Костенко, прекрасну жінку, яка несе квіти на мою могилу. Лише чиста непідкупна радість була дарунком небес, її відчувало серце.
Чого я досягла за роки заробітчанського життя? Що заробила? У що вклала? Десять років працювала у багатих, престижних районах спочатку Неаполя, потім Генуї. Але моя зарплата чомусь завжди була нижчою, ніж у знайомих. Хоча працювала старанно, всюди хвалили. Якщо чогось і вдалось досягти матеріально, то лише завдяки неймовірній ощадливості. Діти, здобувши вищу освіту, і далі вдягаються в одяг із “секонд хенду”. Збереглася і без мого володарювання на кухні простота, невибагливість у харчуванні. Відпочиває моя сім’я не у туристичних круїзах, на морі, а у селі, допомагаючи поратись на землі моїм батькам. Лише першу свою відпустку після легалізації ми всі провели у санаторії  в Трускавці, щоб зміцнити підірване радіацією здоров’я. Завжди з трепетом брала зарплату і подумки просила Всевишнього, щоб розпорядився нею на добро моїй сім’ї. Дякую, що згодився бути і касиром, і економом.
Місце моєї праці – це особлива тема для роздумів. Де б не закинула доля – шукала надійні тили. У Неаполі ними була церква – українська, італійська, спільнота св.Eгідія і школа при ній. В Генуї з першої зустрічі заприятелювала з сестрою Кларою. Вона багато допомогла в духовному житті, життєвих проблемах. Радію, що перед від’їздом з Генуї назвала мене своєю першою донькою. Це велика честь, яка зобов’язує до постійної молитви за свою духовну маму.
Генуя дорога тим, що тут з великими труднощами створилась таки українська церква, до якої з перших днів прикипіла серцем.  У Генуї відвідувала курси з вивчення італійської мови. Тут біля моря у різні пори року знаходила затишок розбурханим думкам. Я собі не уявляла заробітчанського життя без Генуї.
Але обставини склалися так, що у пошуках праці доля закинула у гірське містечко. Я просила Господа послати мене туди, де Він вважає, дозволивши розпоряджатись через себе Його силою, Його прагненнями, Його любов’ю. І все ж не вдалось уникнути внутрішнього бунту, бо то не була моя воля.
Тепер, коли минув вже рік перебування тут, зрозуміла, що Бог хотів від мене. Він хотів навчити мене, по-перше, покори. Моя бабуня, колишня вчителька з Альцгаймером, принижує мої знання італійської мови, які я так ревно плекала по школах і курсах. Вона (несвідомо) принижує мою національність, називаючи то московкою, то туркою. Вона відверто нехтує українськими стравами, якими хотілось інколи порадувати, урізноманітнивши  харчування. Тут я навчилась, по-друге, прощати образи при зародженні. Це так легко і просто, – виявляється. Тільки забути і побажати добра, попросити Божого благословення для тієї людини.
Контакти зі світом мінімальні. Розмовляю дуже мало в хаті, по телефону – в екстрених випадках. Мовчання  третя перевага моєї ізоляції. Пригадую день духовної віднови у монастирі кармелітів, що  в околицях Варацце, яку отець Віталій організовував весною 2008 року. Тоді брат-кармеліт говорив нам про важливість тиші думок, очей, уст. Тільки в тиші можна почути голос Божий, – наголошував. Говорити мало, але перед тим багато думати. Тоді слова зважені, вартісні. Він має рацію. Аскети всіх часів і релігій шукали Бога в тиші й самотності пустелі, лісу, гір.
Під час паломництва на Святій Землі, яке організовувалось нашою церквою була вражена мертвою пустелею зі стрімкими горами. А саме тут Ісус провів 40 днів у пості і мовчанні. І на Оливній горі він молився цілу ніч у тиші до Отця.
Листаю книгу святої Матері Терези з Калькутти, якій я дуже довіряю. Вона говорить, що  в час поринання у тишу нав’язується контакт з душею. Не стільки важливо, що ми говоримо скільки те, що говорить до нас і через нас Бог. Слова, котрі не несуть Христового світла збільшують темряву. Ісус велів нам вчитися у нього бути тихими і покірними серцем. Це неможливо без пізнання мовчання.
Я знайшла і четверту причину теперішнього мого перебування. Саме тут почала практикувати молитви прослави з постом. Дякуючи підтримці Всевишнього, обходжуся без традиційних сніданків, а п’ятницю з думкою про страждання Ісуса проводжу лише на воді. Раніше мені це ніяк не вдавалось.
Коли приїжджаю у Геную, знайомі, друзі мене не впізнають. Кажуть: здичіла. Не підтримую тем розмов, які раніше мене так цікавили. Не хочеться розпитувати про щось і давати своїх порад. Нарешті, досягнувши пенсійного віку, зрозуміла, що людина з усього, даного їй на землі, має лише власну волю. Таке бажання творця. Але і цю волю вартує подарувати Йому. Бо хто краще знає що, коли і для чого нам потрібно. Ось так роздумуючи над своїм заробітчанством, я зрозуміла, що досить запросити Бога у своє життя, щоби не перейматися правильним вирішенням тих чи інших проблем. Він про все подбає. Він буде терпеливо, наполегливо і з любов’ю вчити жити. Лекції безкоштовні. Спішу вчитися…
Ольга Ваврик,
м.Генуя

Leave a Reply