Святі друзі. Паломнитцтво до Св.Ріти, св.Франциска та св.Клари громад Лігурії

В одній книзі прочитала такі слова: Святі – навіть для віруючої людини є чимось недосяжним та  далеким. Але чи вони хочуть бути такими? Ні, вони хоч і прагнуть нашої пошани, та насамперед, очікують від нас довіри і щирої дружби. Не хочуть залишатися у храмах на вівтарях, коли люди ідуть додому. Хочуть бути разом із людьми завжди. Чи люди вміють їх довірливо і просто любити?

Задумалася над нашим церковним життям. Ходимо до церкви, молимося, просимо за всякі потреби у Господа, Богородиці. Про святих же згадуємо при нагальних проблемах, в основному матеріальних, які необхідно якось скоріше розв’язати.  Десь почуємо від когось, що той, чи інший святий сильний та допомагає в конкретній ситуації. Молимося до нього. І як часто буває, що відмовивши дев’ятницю та не отримавши негайно бажаного результату, кидаємося на пошуки якогось «сильнішого» святого. Або ж навпаки, отримавши те, чого так палко бажали, відразу забуваємо за свого благодійника до того часу, поки не появиться наступна проблема, яку треба вирішити. Дивно якось виходить: звертаємося, коли щось потрібно, а коли все гаразд – забуваємо.

Напевно від такого відношення святим є досить сумно. Вони ж бо можуть допомогти нам не тільки у вирішенні земних проблем та переживань. Знаходячись близько до Господа, мають силу випрошувати ласки для душ тих, хто щиро їх про це просить. Жаль що так мало просимо у них за вилікування та наше навернення. Скільки їх багато на Небі у Царстві Отця , і всі готові поспішити нам на допомогу, очікують наших молитов, нашої  дружби.

Спочатку видається дивною думка про приятелювання зі святими. Де ми – де вони! Здається є велика прірва між нами. Вони зуміли заслужити собі на Вічну Радість у Бозі. Змогли за життя перебороти себе заради любові до Господа. Вони були сильні, особливі, вибрані! А ми… слабкі фізично та духовно, метушимося у цій аж занадто в реальній реальності, яка віднімає усі наші сили, думки та час. У примарній погоні за щастям, за безкінечними клопотами заледве знаходимо час для короткої молитви. Здавалося б ми такі різні. Але якщо це нe так?!

Якщо ми просто ще не зрозуміли як же все насправді. Варто тільки захотіти та познайомитися із ними поближче. Можливо тоді святі не будуть для нас такими недосяжними та далекими.

Для мене чудовою нагодою краще пізнати наших небесних добродіїв стало паломництво до святих італійського народу св. Ріти та св. Франциска. До того часу мені не вдавалося настільки глибоко роздумувати про долі тих, кого з часом, або ще при житті, люди назвали святими. Побачила реальні місця, де проходив їх  земний шлях. Виявилось, що вони були такі ж як ми, але зуміли заслужити собі на Вічну Радість. Пізнаючи їх більше, відкрилось, що ця особлива ласка святості не далася їм просто так. У кожного із них своя історія життя, свій шлях через труднощі, своя боротьба за істину. Такі різні та водночас такі одинакові. Об’єднала їх спільна любов до Господа, що спонукала шукати шляхів до вдосконалення, відречення заради Нього. Крок за кроком вони намагалися слідувати за Ісусом, щоб прийти туди, де Він. Переборювали свої пристрасті, бажання, слабкості. Бачили Бога у кожному  стражденному обличчі. При цьому були такими ж людьми як ми, зі своїми переживаннями, проблемами, вадами. Вони зуміли серед безлічі світових марнот віднайти істину, полюбити її усім серцем, а за це удостоїлися нагороди обіцяної кожному із нас. Адже усім нам Господь приготував місце у своїм Царстві, куди усіх нас покликав. Чи будемо там? Залежить багато від нашої волі.

Між мальовничих зелених гір причаїлося маленьке селище Рокка Порена. Особливе воно тим, що тут у 14ст. народилася св.Ріта (заступниця у безнадійних ситуаціях). Саме у цьому місці, після п’ятигодинної подорожі, відбулася перша зупинка нашого паломницького автобуса. Батьківщина святої зустріла нас проливним дощем, який дивом зупинився після прочитаної першої молитви з девятниці та «Отче наш». Святе місце, сад-город чудес, будинок де проживала Ріта – це тільки частинка місць, у яких ми встигли побувати. Та все ж зуміли пережити на собі душевний мир, спокій, духовне піднесення і затишок огорнув повністю. Здається, як добре прислухатись серцем, можна вловити тихі  Рітині  молитви, що по-сьогодні витають над цією землею. Далі поспішили у містечко Кашія, де свята провела основну частину свого життя. Так склалися обставини, що ми прибули із «невеличким» запізненням, тому нас не хотіли впускати у монастир, де жила свята. А ще розпочалася Великодня служба у базиліці. Усі опустивши голови, уже були готові змиритися і вдовольнитися тим, що залишилось оглянути. Смиренність і узгодження з Божею волею було вище за все. Пішли до мощей святої і молилися у своїх потребах. За якийсь час нас відривають від молитви і просять знову повернутися до монастиря. Як виявилось згодом св.Ріта не залишила нас. Ми вийшли з базиліки і на похмурому сірому небосхилі засяяла барвиста веселка. Потім вже розказали дивну історію: що випадково мимо проходив монах, почувши про нашу проблему, він з радістю погодився допомогти. Провів нас за монастирські стіни, дуже цікаво розповів про життя святої. Ми мали змогу побачити келію св.Ріти, місце, де вона молилася, де померла. Більше того цей монах виявив бажання молитися нашу Літургію з нами. По закінченні зізнався, що дуже любить наш обряд і наша група була справжнім дарунком для нього на день Святої Пасхи. Від був дарунком для нас, а ми для нього. Не чудо? Після служби мали ще час для молитви біля мощей святої.

Не покидало відчуття, що ми у гостях у турботливї подруги, що нас зустрічає, чує і розуміє, підтримує і допомагає, проважає і знову чекає у гості, пам’ятаючи про нас. Для того, щоб поспілкуватися із нею не треба мобілок, скайпу, досить простої думки та бажання. Як то кажуть: з ким поведешся – того й наберешся.

Добре мати таких друзів як свята Ріта. Думаю, кожна жінка може знайти із нею щось спільне. Дочка, дружина, мати, вдова, монахиня. Важке життя, повне прикростей, болів, терпінь не тільки не зламали її християнського духу, а помножили його. Лагідність, смирення, вірність, побожність, терпеливість, послух, любов до ближнього … скільки всього можна взяти собі у приклад від Ріти.

Дуже не хотілося залишати ці місця, та все ж довелося продовжити свій паломницький шлях. Знову автобус,  дорога, молитви. Наступна зупинка пізно увечері  у Фоліньо. Місіонерський інститут. Тут ми знайшли притулок на ніч. Нас дуже тепло зустріли, нагодували смачною вечерею. Усі були переповнені емоціями та не спішили розходитися. Відпочинок і новий день, нова дорога паломника.

Асиж. Це містечко прославили своїм життям святий Франциск та свята Клара, засновники монаших орденів францисканців та кларисок. І знову бачимо самопожертву в ім’я Господа. Молоді люди відреклися від багатства, звичного веселого та безтурботного життя, щоб служити немічним, хворим та покинутим заради любові до Бога. Франциску вдалося не тільки відбудувати церкву у матеріальному значенні цього слова, він відбудував духовну церкву. А цеглинками у ній були серця людей, які навернулися до Господа завдяки прикладу життя святого і його повчань. Він підніс бідність на особливий рівень, це стало не ганьбою, а достоїнством. Виявляв любов як до бідних, так і до багатих, усі для нього були рівні. Усі сотворіння Божі вважав братами та сестрами, тому що у нас один Творець. За свою любов та покірність був удостоєний ласки носити на своєму тілі рани Христові, стигми. Яке велике смирення, та ще більша любов!

Знову ж таки не вдалося нам побувати у всіх святинях. У Асижі їх так багато, а часу нажаль обмаль. Спочатку була базиліка Santa Maria delli Angeli з її чудотворною Порцюнкулою. Натхненна розповідь сестри-монахині про життєвий шлях святого, коротка екскурсія по базиліці, сад із трояндами без колючок. Далі San Damiano церква, яку першою власноручно відбудував Франциск. Трошки пізніше тут заснували монастир, де перебувала свята Клара. Самим важливим місцем була базиліка San Francesco, тут відправили Божественну Літургію. Молилися разом із сотнями інших паломників.

Швидко добіг до кінця день, пора вертатися додому. Усі стомлені, але щасливі та умиротворені. Напевно не тільки мені хочеться вірити, що приїду ще колись на ці освячені життям святих місця. Також надіюся, що везу із собою додому у серці нових друзів. Тих, що не засудять, не навчать поганого, а покажуть хороший приклад, порадять, підтримають у доброму.

Приятелювання із святими може бути найреальнішим, найнадійнішим, найбезпечнішим на землі. І не в переносному значенні  цього слова. Оксана. Генуя.

Leave a Reply