Я лише всього на всього мама…

Сьогоднішня наша доволі нелегка розмова є  із панею Єлизаветою Мойсей із північно-італійського міста Генуї. Пані Єлизавета добре знайома усім в громаді УГКЦ, що діє при храмі св. Степана у Генуї. Є родом вона із села Зубрець Бучацького району, що на Тернопільщині. Село Зубрець віддало відразу двох своїх синів за кращу долю України. Серед полеглих Небесної сотні і син пані Єлизавети Василь Мойсей, 23 березня 1992 р.н. Навчався в Університеті розвитку людини «Україна» у Луцьку на 4-му курсі. Приїхав на Майдан у Київ в ніч з 18 на 19 лютого. Вранці 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у нього влучив снайпер. Хлопця не врятувало те, що він був у цивільному бронежилеті. Куля пошкодила важливі кровоносні судини. Цього ж дня помер у 17-й лікарні міста Києва від вогнепального поранення у грудну клітку. Був похований 23 лютого 2014 року у м. Луцьку, де проживав останнім часом. Участь у похороні взяли понад 20 тисяч людей. Василя поховали під вигуки «Слава!» та постріли гармати.

Пані Єлизавето, дуже нелегко ставити запитання матері, яка переживає трагедію втрати рідного сина, сина невинно убитого за кращу долю України. Однак, з іншого боку, я насмілився звернутися до Вас, бо історія Вашого сина Василя як і інших полеглих Героїв повинна бути відома кожному українцю і не тільки… Звернувся саме до Вас, бо з Вами мене та сотні тисяч українців в Італії в’яже та сама іммігрантська доля в чужому краю, людей, які бажають розділити Ваш біль, морально підтримати та подякувати за Сина-Героя України!

Як мені відомо з коротких публікацій про загиблих Небесної сотні Василь Мойсей приїхав на Майдан до Києва в ніч з 18 на 19 лютого… Чи радився син із Вами перед тим, як вирушив на Майдан ?

Спершу він приховував. Як я дізналася вже  пізніше, побував він на Майдані аж вісім разів. Мене ж повідомив лише про два останні рази.

Яка була Ваша настанова, порада чи застереження ? Можливо заборона ?

Повідомляючи мене, він говорив: «Мамо, я повернуся». Оцей останній раз, у вівторок увечері (18 лютого – ред.), дзвонить мені брат Роман і каже: «Люся, знову вбивають, Вася знову поїде на майдан». Коли я йому зателефонувала, він сміється. Я запитую: « Вася, ти їдеш ? Скажи мені правду, ти знаєш, я тебе не можу стримати, що б я тобі не казала, ти все одно поїдеш». Тоді він ствердно відповів: «Так, я їду». Я як мама, просила його  уважати, адже там вбивають, а він мене заспокоював: «Мамо, нічого не станеться, я буду уважати». Тоді вже, перед його від’їздом, ми знову почулися по телефону: « Сину, я тебе благословляю, вернися живим і здоровим додому». Минулі рази я його так не благословляла, бо не знала, що він був на Майдані. Передостанній раз я була спокійнішою, а цей раз якесь тривожне відчуття було. Тому я його поблагословила, та ж  поблагословила я його на життя, а не на смерть… Під час цієї нашої розмови він із своїм товаришем Ігорем (Ігор Костенко, 31 грудня 1991, Зубрець — 20 лютого 2014, Київ – ред.), вирушаючи в дорогу, був уже у ліфті. Розмова переривалася. Останні слова, що почула від сина: «Мамо я вже не чую, я передзвоню».  Але так ми вже ніколи більше і не почулися… Наступного вечора він телефонував ще своїй дівчині,  переказуючи мені, що  з ним все добре.

Як розвинулися події далі?

У четвер (20 лютого – ред.), з раненьку зателефонував мені старший син Роман десь біля години восьмої, розповідаючи, що коротко чувся із братом, який кричав у телефон: «Стріляють, стріляють, я мушу бігти!» Незадовго мені знову дзвонить Роман,  кажучи, що він, племінниця телефонують до Василя, та той не  відповідає. Я виправдовувала, кажучи залишити його в спокої, адже там вбивають, він, напевне, ранених відтягує, буде по телефону відволікатися, ще і по ньому вистрелять. Згодом  дочка повідомила, що  вбили Ігорка, товариша Василя.  Я з тривогою кинулася висловити співчуття матері Ігоря, і в цей момент в мене промайнула жахлива думка про те, що поки співчуваю іншій матері, можуть вбивати і мою дитину. Біда не забарилася… В короткому часі після цього дзвонить мені син Роман по «скайпу», бачу, він увесь червоний, заплаканий: « Мамо нема… –  Що ти говориш? – Мамо нема.  – Як нема ? Кого нема ?… Васі нема. – Ні, не може бути, не говори мені таке. Це неправда». Я з розпачу вимкнула розмову…  Те, що відбувалося зі мною у цей момент, словами не передати. Згодом знову зателефонував син Роман, повідомивши, що Василя вже подали у списках загиблих.  «Ні не правда, не правда…», – говорила я. Дочка дзвонить, яка також, тут в Італії, плаче, ридає: « Мамо, вбили, вбили!».  Вимикаю в черговий раз розмову, від розпачу не знаходжу собі місця. В той час я думала не лише про свого сина. Я думала про всіх дітей, яких жорстоко вбивали. Незадовго до мене приїжджає моя сестра, заспокоює, підтримує… Каже,  що треба нам їхати в Україну, додому… Я не вірю, не вірю… І зараз не вірю. Довелося повірити, коли приїхала до своєї дочки. Там зібралися рідні і знайомі, які також є тут, у Генуї. Племінник знайшов фото в Інтернеті, де мого сина несуть на носилках, закривавлені груди…

А далі хресна дорога додому на похорон сина…

В літаку всю дорогу плакала, приїхала додому –  плакала день і ніч. Тіла сина вдома ще не було. За ним поїхав старший син Роман. Перед від’їздом він взяв вишиту сорочку Василя, яку він дуже любив і брав її з собою інші рази на Майдан, кажучи, що ми переможемо. Цього разу, виглядає, що дуже поспішав, бо не взяв її. Коли син Роман вирушав у дорогу за тілом молодшого брата, то не приховував своїх тривожних почувань, як йому зустрітися із тілом померлого молодшого брата. У Києві він довго чекав, було багато вбитих, тіла відразу не віддавали. «Коли ж хвилина зустрічі таки настала, – розповідав Роман, – то страх відійшов, бо я побачив усміхненого молодшого братчика. На його обличчі була уся його добра усмішка. Я наблизився із чистим серцем, його обійняв, поцілував, а він до мене посміхався».

Брати знову зустрілися…

«Хрестик, який носив Василь, зачепила куля, залишилася від нього лише верхня частина», – розповів брат Роман…

Він любив Бога і любив Україну!

Він вірив в Бога і молився про кращу долю України. Вірив, що ми переможемо! Згадуючи мого сина, хочу вірити, що Україна дійсно переможе, що ці наші діти не дарма віддали своє молоде життя. Їх наш парламент, наші депутати не захистили. Вони повинні були їх захистити. Якщо вони знали, що стріляють, вбивають, повинні були дати професійні бронежилети, інший захист. Щось повинні були дати, рятувати цих дітей, які були небайдужими. Скільки дітей невинних загинуло, скільки чоловіків… Скільки жінок залишилося без чоловіків і діточок без батьків… Ну як це так вони не могли їх захистити ? Як відпустити на смерть із голими руками дітей, що стояли за правду, за Україну ? Чому ніхто не знешкодив тих снайперів ? До цього вже було слід бути готовими із перших днів, коли снайпери застрелили Сергія Нігояна, Михайла Жизневського. Ці діти хотіли жити, одружитися, діточок народжувати. Мій син казав: « Мамо, я народжу троє дітей. Одне – для мами, друге – для тата, а третє – для України». Він був справжнім патріотом України. Але доля так розпорядилася, що я народила дочку для тата і мами, старшого сина  – для тата і мами і сина Василька наймолодшого, пташку  – для України!

Скільки часу Ви в Італії?  Як часто доводилося бачитися з сином?

Я є вісім років в Італії. Поїхала сюди, сподіваючись дати краще майбутнє дітям.  Вирушаючи в далеку дорогу, я дала слово собі, що прокладу дорогу моїм дітям, але не в землю сиру поховаю. Я не могла подумати, що більше ніколи його не обійму, не поцілую, ніколи… Сьогодні його обіймає Мати Божа, а за ним тужать безліч друзів, брат, сестра, мама, родина. Він ніколи не зробив нікому зла. Я його залишила в 14 років із батьком, бо поїхала заробляти, щоб його вивчити. Я виховувала його ці роки по телефону, радила, застерігала, а він завжди був слухняний, добре вчився. Позаминулого року він приїжджав до Італії, був тут півтора місяця. Але я його і тут мало бачила, бо ходила на роботу. Останніх чотири місяці ми кожного дня спілкувалися по «скайпу».

Кажуть, що останні слова Василя перед смертю були побажанням усім добра та прощення. Таке притаманне лише людям святим. Якими найприємнішими спогадами про Вашого сина Ви б могли поділитися з читачами нашого часопису, тисячами таких же українських матерів в Італії як і Ви? Яка таємниця Вашого виховання сина праведника та Героя?

Він дуже любив подорожувати. В Карпатах він пройшов усіма слідами воїнів УПА, ходив на прощу до Зарваниці і до інших чудотворних святинь. Він мріяв про паломництво святими місцями Європи, і я йому це обіцяла в цьому році, але він вибрав небесне паломництво.

Він у мене завжди посміхався. Все-все посміхався і з усмішкою помер. Коли його виносили з поля бою, він був ще при свідомості і так, дійсно, він сказав, що прощає, усіх прощає, заспокоюючи свого товариша Сергійка, який дуже сильно плакав. Про це в інтерв’ю ТСН розповів побратим Василя, Анатолій Пушкін.

Немає особливої таємниці мого виховання. Я передавала моїм дітям те, чого мене вчила моя мати, коли я була маленькою: «Любіться діти і помагайте одне одному.  В біді, в горі, в радості, все будьте разом». Ці самі слова я завжди говорила моїм дітям. Коли він був маленький, він завжди допомагав сестрі Марійці (сьогодні медсестра за фахом – ред.) робити порядки. Старший син Роман (сьогодні священик УПЦ КП – ред.) був завжди серйозний, допомагав по господарці і водночас піклувався про молодшого братика. Між ними завжди панувала любов і гармонія. Ми, батьки, завжди прищепляли їм любов між ними і важливість служіння ближнім.

«Праведник з віри своєї буде жити», – сказав ще пророк Авакум, а в народі кажуть: «Герої не вмирають». Для нас, християн, тілесна смерть не страшна, бо прийде час, коли всі померлі воскреснуть. Цими словами на завершення нашої розмови хочу висловити нашу підтримку та схилити перед Вами голову як перед матір’ю сина праведника та героя!

Дякую вам, не потрібно переді мною схиляти голову, я лише всього на всього мама.

Розмовляв о. Іван Стефурак

Leave a Reply