Заробітчанський гумор 2012

 Дійшли згоди
За сніданком сеньйора нетерпляче сьорбає щойно запарений чай. Баданте застерігає:
– Пийте помалу, бо спечете язик. Як будете говорити?
Сеньйора, не зупиняючись пити чай:
– Я перейду на жести.
– О це і мені дуже підходить, – радісно українка.-
А вам поменшає роботи виправляти мою італійську мову.
Логічно
Прийшов  у хату грип. Сеньйора кашляє, з носа капає.     Чхає раз-за-разом. Бачачи, що баданте не каже їй “Салюте!” сама собі каже : “Salute! Grazie!”
– Та випийте краще сиропу від кашлю, ніс закапаю, – їй  українка. – Тоді здорові будете.
Італійка боїться, що підсуне отрути і нічого не дозволяє з собою робити.
– Ну подумайте чи вигідно мені вас травити? Одразу втрачу роботу. А якщо захочу вас залишити, то нащо тоді мені вас травити? – логічно роздумує вголос баданте.
Бувальщина
Дешеве телефоніно і сир в мишоловці
Сальді, сальді, сальді. На вулицях Генуї гамір, шум. Людей – як на демонстрації, у магазинах черги. Всі спішать, хто з сумками, хто з пакетами; а хто ще без них – це ті, які ще нічого не урвали. І таке враження, десь щось дають задурно, або всі ці люди босі і голі. Маю на увазі, що одягу і взуття – тільки те, що на них. Ці сальді заражають всіх як італійська “інфлуенца”. І всі спішать, всі хочуть брати у цьому участь, якщо нічого не купити, то бодай трохи поштовхатись. Воно, як подумати, то італійцям може і потрібне, бо вони все-таки трохи звільняють свої шафи від барахла – старого одягу, який обрид. Я ніби трохи заразилася тою “інфлуенцою”. Захотілось також взяти участь у цьому дійстві. Але я собі подумала, що моя шафа повна “внучів”, як любила говорити моя сусідка Данка. А я, як кожна українка, не викидаю нічого, хіба яку рвану нитку. Але все-таки кортить щось купити. І тут моя коліжанка Сонька ніби відчула стан моєї душі і повідомила, що знає, де продають дешеві – сконтаті  телефоніна. Я відгукнулася відразу і, незважаючи ні на непогоду, ні на час, ми рвонули в магазин. Побачивши ціну 10 євро, я аж очі вилупила і, більше нічого не читаючи, вирішила – купляю негайно. Продавці побачили, що ми українці, а це значить, що ми нація – вчена, високо освічена, не стали нам нічого пояснювати. Принісши телефон до хати, я була щаслива, а коли заклала нову шкеду, то взагалі здивувалася – на ній було ще й 5 євро. Я приглядалася до того телефоніна і не могла зрозуміти, що воно таке – не іграшкове, а така ціна. Але я ще більше здивувалася, коли через пару днів зателефонувала з Мілану коліжанка на мій новий телефон. Я її запитала – звідки вона знає мій новий номер телефону, а вона мені відповіла, що я сьогодні, мабуть, щось пила, бо дзвонить на мій старий номер Вінд. І тут мені розвиднілося – я зрозуміла, що було написано на ціннику біля ціни: “Пасса Водафон”. А це значить, що мій номер Вінд перейшов у Водафон. І тут я знову, незважаючи ні на час, ні на непогоду, рвонула в магазин. У магазині я їм згадала і про потоп, і про те, що їхні діти, бо продавці всі молоді, ще приїдуть мити туалети до наших внуків, ще багато чого у такому значенні. Досхочу накричавшись у магазині, я пішла викупляти свій старий номер Вінд. І тут зі мною стався ще один трафунок.  Коли довелося платити – я до сумки, а в мене немає грошей. Звичайно, я їм сказала, що гроші  загубила. Збрехала, бо грошей я не губила і сказала, що прийду завтра. Вийшовши з магазину, думала: куди я поділа 20 євро? Хвилин п’ять  мій мозок сверлила ця думка, аж нарешті я зрозуміла, що у моїх руках зовсім інша сумка. Сумка, з якою  ходжу на закупи. Вже нікуди не поспішаючи, я помалу попленталася до хати. По дорозі згадала і про дешеву рибку та погану юшку, і про те, яким буває сир в мишоловці. Також пригадалася мені моя сеньйора  – перед тим як запарити горнятко камоміли, щось дуже довго вичитує на упаковці. Мабуть, шукає, де батьківщина і хто родичі тої камоміли. Після цього випадку, я собі подумала, що нам, хоч інколи, а таки треба брати приклад з італійців. Через десять днів -радість: мені включили Вінд. І знаєте, що я найперше зробила? Я подзвонила до моєї коліжанки Софійки і запитала, коли знову підемо купувати дешеві телефоніна, бо я ж українка і гумору мені не позичати!
Віра Григориця
м. Генуя

Leave a Reply