Не суди – і не будеш судимим

Розпочну загальновідомим яніозом з книги «Буття» Старого Завіту. Мова йде про Ноя, сп’янілого від вина, який оголеним лежав у середині свого намету. Туди ввійшов Хам. Побачивши стан батька, Хам посміявся над ним і розповів про його приниження братам. Вони ввійшли до намету, повернувшись спиною, щоб ненароком не глянути на батька у його жалюгідному стані, і прикрили одежиною його наготу. Ними керувала любов. У Хама, очевидно, її не було. (Бут. 9,18-28)
Аналогічно трапляється і у нашому житті. Кожну упалу, грішну, нестриману та слабку людину ми можемо осудити, посміятись над нею і поквапитись розповісти про неї своїм друзям та знайомим. Це дії Хама.
Але ми можемо пожаліти ближнього, сумувати за ним, оплакувати його у своїй душі або з любов’ю наодинці врозуміти його. Це дії Сима та Яфата.
Приведу ще один приклад. Одного разу до преподобного Пімена Великого прийшли іноки і сповістили, що у келії одного із братів вони бачили жінку. Преподобний пішов з ними до брата. Зайшовши у келію, здогадався, що брат заховав жінку під пустою діжкою. Святий сів на неї і запропонував братії обшукати келію. Коли ті нічого не знайшли, святий виніс їм сувору догану за безпідставне звинувачення і вислав їх геть. Потім підійшов до того, що згрішив, з покірністю та любов’ю сказав: «Подумай про свою душу, брате». Останній впав у ноги старцю і зі сльозами став просити пробачення. З того часу став справжнім іноком.
Отож, Пімен Великий, як, до речі, і всі святі, відзначався великою здатністю не осудження.
Преподобний залишив нам наступне: « Коли ми прикриваємо прогрішення братії, Бог прикриває наші прогрішення… нікого не викривай, не осуджуй, навіть і вкрай нечестивих. Розкинь одежину свою над падаючим і покрий його».

Характеристика стану душі, здатної на осудження ближнього
Святі отці вказують на наступні ознаки стану душі при осудженні ближнього:
1) Жорстокість та черствість серця, відсутність у ньому любові до ближнього, якого осуджуємо.
Якби ж у нашому серці жила Христова любов, то ми завжди змогли б відрізнити духовно хвору (грішну) людину від самого гріха – першопричини, що отруїла людський рід, починаючи від Адама.
Отець Іоан Кронштадський з цього приводу пише: «Не змішуй людину – цей образ Божий – зі злом, яке у ній, тому що зло є тільки випадкове її нещастя, хвороба, мрія бісівська, але сутність її образ Божий – все ж у ній зостається».
«Любов і співстраждання живуть у серці кожного! Зло є лише результат його осліплення!» (Доктор Гааз)
2) Гордість – найглибше душевне пожадання, характерне для сатани.
Право судити належить лише одному Богу. «Мені помста належить! Я відплачу», – говорить Господь. (Рим 12.19). А апостол Яків пише: «Один законодавець і суддя, що може спасти і почубити. А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?» (Як. 4,12)
3) Гранична розумова убогість і відсталість.
Кожен, хто осмілюється судити інших, перехоплює на себе право Бога і превозносить себе на престол Божий, вважає себе здатним вчинити істинний суд.
А отець Олександр Єльчанов дає наступну характеристику стану душі, здатної на осудження інших: «Пожадання, гнів, відсутність любові, поблажливість до себе, невизнання власної гріховності і вимогливість до інших».
Варто зазначити, що, осуджуючи, ми не бережемо імені ближнього, а часто легковажно забруднюємо його, навіть без гніву, не задумуючись, майже за звичкою. Осудження у багатьох випадках слідує за багатослів’ям (пустомовством ). А це є не що інше, як втрата душею здорового глузду.
Осуджувати, шукати провини, враховувати кожне прогрішення, нестриманість та слабкість ближнього, вимагати від нього застосування закону відплати – все це заняття сатани.
Істинний суд над душею – суд Божий
Вдумаймось, чи ж не Богу належить судити людину? Адже від нього вона відвернулась, його закони переступила, його образ розтоптала у собі. Його сина розп’яла на хресті і продовжує гнати, мучити і вбивати істинних рабів його. Але замість осудження ми бачимо велике, боже терпіння, милосердя та всепрощення.Коли прийшов на землю Син Божий, то сказав: «Я не суджу нікого» (Ів. 8,15); «Я не прийшов світ судити, але щоб спасти його» (Ів. 12,47).
А коли фарисеї поставили перед його обличчям явну грішницю, спійману на гарячому вчинку перелюбу, Ісус так промовив до них: «Хто з вас без гріха, – нехай перший на неї той каменем кине» а потім до жінки: «Не осуджую й я тебе. Іди собі і більше не гріши» (Ів.8,11). Це єдиний епізод у Євангелії, коли до Господа Ісуса Христа була приведена людина не з метою зцілення, спасіння, а для осудження.
Але Бог є любов. Він полюбив наш світ ще від моменту його закладин і, зокрема, кожного з нас Божою любов’ю. Господь вчить нас бачити і сприймати ближнього тією ж Божою любов’ю, очима Божого милосердя. Отож, реагувати на зло треба, виходячи з позиції любові та добра. Треба відмовитись від тієї точки зору, що людство поділене на два ворожі табори або дві раси людей – праведні і грішні, гідні блаженства та приречені на загибель. Цього немає. Всі ми грішні, всі вражені гріхом, за всіх нас постраждав Господь і всі ми були відкуплені Його Святою Кров’ю. Вирок може винести лише Бог, він серцевідець. Він цілком достовірно знає обставини у долі ближнього, всі устремління та порухи його душі та серця, спадкову силу, вроджені нахили, умови, в яких жив у дитинстві та юності, характер його батьків та вихователів, знання, які він одержав та спрямування його долі згідно з Божим Провидінням.
Тому істинний суд над душею – це суд Господній. І так, усвідомивши своє безсилля, зважмо все належним чином, утримаймось виносити ближньому вирок як у своїй душі, так і у словах осуду його перед іншими. Присмак осуду відзначається убогістю та жалюгідністю.
Яскравими послідовниками Господа Ісуса Христа були святі отці. Їм були відкриті всі таємниці душі людської. Вони проникливим поглядом бачили всі її язви – пожадання, гріхи, вади. Але чи ж судили вони людей? Ні, вони, наслідуючи Господа, дивились на грішників поглядом, сповненим любові, намагались прикрити всі їх гріхи, спрямувати на шлях чеснот.
«Судити – це безсоромне викрадення сану Божого, а осуджувати є погубленням своєї душі», – сказав Іоан Листвічник.
«Осуджуй себе і перестанеш осуджувати інших», – міркування преподобного Варсонофія Великого.
Лія Березюк.
м. Генуя