Значення слова

«Зі слів своїх будеш виправданий, зі слів своїх будеш осуджений» (Мт.12,37)
«Спочатку було Слово, а Слово у Бога було і Бог був слово» (Ів. 1,1). «І Слово стало тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди і ми бачили славу його, як Однорожденого від Отця» (Ів. 1,14).
Отож, так званий, апостол любові – євангелист Іван, «якого любив Христос» і до лона котрого він пригортався, називає Господа нашого Ісуса Христа, як воплочене Слово.
Слова Господа мали надзвичайну силу. «Чоловік ще ніколи так не промовляв» – говорили про Нього юдеї. «Слово Його було владне». Цим словом Господь воскрешав мертвих, творив чудеса, преображав людські душі.
Так само володіли словом святі апостоли, які поклали початок Церкві Христовій, і весь багаточисленний сонм святих отців, учнів Христових в усіх країнах, в усі часи.
Створена за образом та подобою Божою, людина наділена богоподібними устремліннями та властивостями. Дар мови людині – одна із них. Чи ж людина задумується і усвідомлює, яким великим скарбом наділена, адже словом уподібнена до Господа? Чи ж розуміє вона всю міру своєї відповідальності перед Богом за вживання слова?
І так, слово – це провідник, через який входять у душу не лише думки і образи, а й потік відчуттів та почуттів, переживань та побажань.
Святі отці стверджують, що слово народжується із сутності мислячого духа, у слові спочиває дух людини і вона є, так би мовити, жива істота із тілом, зітканим із повітря, і внутрішньою структурою – формою звукової хвилі, слово є самостійним центром сил людини.
По суті, вживання слів не відрізняється від здійснюваних справ, тобто дій.
Єпископ Феофан Затвірник пише: «Говорячи, ми народжуємо слово і воно ніколи вже не помре, а буде жити до Страшного Суду і буде за тебе, або проти тебе».
Словами можна возвишати, очищати, облагороджувати людей, прививати їм віру, радість та бадьорість, відроджувати в них любов та милосердя, нести душі мир та спокій. І, навпаки, скверними словами можна вбивати та отруювати душу, можна розтлінювати невинні чисті серця, можна отруювати існування оточуючих.
Святий апостол Яків пише: «Не може ніхто із людей язика вгамувати, – він зло безупинне, він повний отрути смертельної. Ним ми благословляємо Бога і Отця, і ним ми проклинаємо людей, що створені на Божу подобу. Із тих самих уст виходить благословення і прокляття». А звідси є зрозумілою позиція багатьох святих отців, їх обітниці Господу Богу, їх подвиг у мовчанні, в усамітненні і затворах. Справа в тому, що у стані душі християнина немає, так би мовити, серединної байдужої позиції. Одне з двох: або він у Дусі Святому – у святості і творить справи і говорить із волі Божої, або ж, навпаки, він у рабстві у свого ворога і послушно виконує його волю у справах та словах.
А вже ж лукавий не упустить того, щоби у його слова вкласти краплинку своєї зміїної отрути, хоча б, на перший погляд, у цих словах немає нічого осудливого. Отож, слово людини є показником стану її серця. «Добре нічого не говорити, чого не можна було б залишити назавжди у душі іншої людини», – ось універсальна порада про вживання слова архієпископа Іоана.
Премудрий Соломон говорить: «Хто уста свої стереже, той душу свою береже, а хто губи свої розпускає на того погибель». «Багато разів жалкував я про те, що сказав, і ні разу про те, що змовчав», – сказав один старець.
Лія Березок, м. Генуя