• З язиком, а без мови. Хто то? Заробітчанин!

    Приводом для написання цих нотаток-спогадів зі свого заробітчанського життя послужила гумореска, яку на «Веселих запустах» читала Люба Козіцька. Дилему між поняттями «язик» і «мова» дотепно розв’язав сільський вуйко: моя корова має язик, а не знає мови.
    Проблема мови. Буквально кожного, хто поїхав на заробітки у чужу країну торкнулась вона. Бувало і весело, бувало і боляче. Знаєте, коли мені було весело? Коли у Неаполі сеньйора Анна з прооперованим бедром сказала принести “la pala”. Каже – в туалеті. Поки я знайшла словник, поки окуляри, – шукати потрібного слова вже не треба було. Своєрідний запах різко вдарив в ніс. Так і донині не розумію чому та лопата чи заступ, як написано в словнику, мали бути в туалеті? В нас в туалеті судно, а лопата – на городі.

    Те, що мене називали Терешковою або Горбачовим при так званому спілкуванні з італійськими продавцями і не смішило, і не боліло. Ображало. Знали би когось із відомих українських особистостей. То вже тепер ім’я Андрія Шевченка символізує Україну.
    Завжди упереджено ставлюся до тварин. В дитинстві мене кусав гусак. Одного разу вдарила корова і втекла з пасовиська, а я дороги додому не  знала. Потім вже в зрілому віці біля самого пам’ятника Леніну мене взяло в облогу бродяче собаче весілля. Добре, що нагодилася двірничка з довгою мітлою. І визволила, врятувала. Іншим разом вхопив за ногу пес так, що мусила уколи брати, аби не сказитися.
    А от у двох історіях, які вам розповім, наші менші брати мене розчулили і зрозуміли. То було таки знову в Неаполі. У квартирі, яку прибирала, жив пес Джонатан великої породи і кіт – теж великий як на кота, імені не пам’ятаю. Перші місяці були нестерпно важкими. І плакати, не дай Боже, скажуть, що дурна. Одного разу, коли господарів не було вдома, я розслабилась і дозволила собі гідно поплакати. По щоках текли сльози і я їх не витирала. Джонатан підійшов близько-близько, уважно і, здається, співчутливо подивився мені в очі, а потім став на задні ноги, а передні поклав мені на плечі і, ви не повірите, … почав злизувати сльози.
    Йшов час. Роботи було багато. Грошей мало. Почала навіть у двогодинні перерви обмивати, випуцовувати квартири сусідів. Від тих старань руки запротестували. Найбільше дошкуляли детерсиви. Шкіра на пальцях тріскала до крові. Рукавиці не допомагали, креми також.  Принюхалась до моїх ран кицька, почала тертись до ніг. Я нахилилась, щоб погладити (звичайний жест вдячності), а вона давай вилизувати мої болючі пальці. Завдяки їй руки мої ожили. Не знаючи мови, німина зуміла і поспівчувати, і допомогти, і розрадити.
    Пригадую випадок з малим Дженаро, який тільки навчився ходити. Він не знає мови, і я не знаю. Взяли мене якось із ним господарі в ресторан. Вони собі захопилися застіллям, а я пасу малого. Він заповз під сусідній стіл. Там пес гриз велику кістку. Дивлюся прямо в очі псу і кажу до нього по-українськи: «Та віддай йому ту кістку, будь мудрішим». І пес віддав. Був насправді мудрим і знав українську мову. З Дженаро ми подружилися. Спілкувалися мовою любові, інтернаціональною мовою, яка не знає кордонів. Він біжить-біжить і вже хляпнув на землю. Кричить. Здер коліна, набив чоло. Не маю гріха, я прибирала, його пильнувала бабка. Кидаю швабру, розціловую набиті коліна, гладжу голівку і він вже не плаче. Знав, шибеник, що треба відповісти на мою доброту: піднімав якийсь папірець з підлоги і ніс у відро з сміттям, дивлячись чи я бачу як він  мені допомагає.
    Згадую ті часи. Вони вчили мене, «безязику», доброти, любові, співчуття. Тепер вже можу навіть по-італійськи в сні сваритися з чоловіком. І він мене розуміє! І відсварюється теж по-італійськи. Добре, що то сон. Тим більше такий нереальний.

    Ольга Ваврик