ЦІЛЬ ЖИТТЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО ТА ШЛЯХИ ЙОГО СПАСІННЯ

“Ціль життя-сходження людини до Богоподібності” (Преподобний Антоній Великий).

Людина наділена від Бога великим могутнім розумом. Вона пізнає закони природи, піднімається в повітря вище птахів, проникає у космос та морські глибини, розмовляє через десятки тисяч кілометрів, примушує сили природи служити своім цілям. Процес цивілізаціі розвивається нестримно і, безперечно, принесе людству ще більші матеріальні блага у майбутньому.

Чи ж такими є успіхи духовноі культури людства? Чи навчилася людина, нарешті, вдосконалювати своє внутрішнє життя, чи вивчила його, чи знає його закони? Після тисячоліть культурного життя, чи знає вона , нарешті, навіщо живе, яка ціль іі існування, у чому полягає ідея духовноі культури?

Можна ствердно сказати, що у більшості людей ці цілі не простягаються вище того, щоб нагодувати, одягнути і зігріти своє тіло, тобто задовільнити своі тваринні потреби і живуть, “як живеться”, маючи на усвідомленні, а підсвідомі цілі. Отже, людина при цьому не лише не превозноситься над тваринами, але впала нижче них, тому що порушила предвічні закони свого єства і не йде до високих цілей свого предназначення-богоподібності.

І так, з однієі сторони добробут, з іншоі сторони спустошення духовноі культури. Розпадається початок внутрішнього життя. І як наслідок смуток, розчарування, розпач, туга, тривога часто супроврджують сучасну людину. Можна з певністю стверджувати, що у порівняно невеликоі кількості людей є більш високі та ідеальні устремління. Але не заради такого жалюгідного становища була створена людина. Вона була створена за ”образом та подобою” Самого Бога, наділена могутнім розумом, поставлена владною над тваринним світом та царем над природою і, нарешті, людині було дароване найвище благо-безсмертя іі душі. А зараз звернемось до старозавітніх часів.

За словами преподобного Серафима Саровського: «Адам був такий, шо його ні вода не топила, ні вогонь не міг спалити, ні земля не могла проковтнути у пропастях своіх, ні пошкодити його у будь-який спосіб, все було підпорядковано йому, як Божому любимицю, як царю та владиці над усією тварю і всі милувалися ним, як найдосконалішим вінцем творіння Божого, що переважав усю сущу на землі, і на водах, і в повітрі твар Божу.» Ось він задум Божий-досконалість та гармонія. Потім був гріх. Переступ волі Божоі, відступ від неі привів людину до смерті тіла та спустошення іі душі. За першим гріхом послідували інші, братовбивство-пролилась невинна кров Авеля і т. д.

І лише смерть могла припинити цей потік зла. І так, смерть увійшла в історію людства. Смерть є плата за гріх. Більше того, вічна смерть. Бо душа людини по смерті була приречена страждати і мучитися за своі гріхи. Безвихідь? Так. Ось що пише цар і пророк Давид: «Дні літ наших-у них сімдесят літ, а при силах-вісімдесят літ; і гордощі іхні-страждання і марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо.» (Пс. 89,10) А ось слова найщасливішого з точки зору світу та наймудрішого із синів людських-царя Соломона. «Наймарніше марнота,- Марнота усе. Яка користь людині в усім іі труді» (Екл. 1,2:-3). Таким законним песимізм старозавітнього людства. Розпач, безнадія і жаль. Бо по смерті залишалася вічна спокута гріха. Був втрачений звязок з творцем, було повне відлучення від Нього. Які ж ми повинні бути щасливі, що живемо в інший новозавітний час-час царювання у світі Сина Божого-Боголюдини, Відкупника, спасителя людства-Ісуса Христа, який своєю смертю переміг нашу смерть. Своїм воскресінням заснував Царство Боже. І для християнина смерть тіла тепер-це перехід із однієі форми існування в іншу. Людству знову повернене Богом його високе покликання, що за словами апостола Петра визначається як ”вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої.” (1.Пет. 2,9). Бог знову приймає нас, як Своїх дітей, Своїх синів, Своїх друзів. І яке велике безумство, яке безглуздя робить людина, відмовляючись від синівства Богові. Цим людина завдає собі великих збитків, відмовляючись від життя у вічності, від досконалої радості.

‘’Багато покликаних,- та вибраних мало.’’ (Мт. 22,14). Синівство-це Божий дар, але це й завдання. І лише у свідомому прийнятті Христа І Бога може бути прояв і розквіт людськоі особистості. Життя-до вічності приготування. Отож, яка істинна ціль життя людини на землі у цей новий його період, після відкуплення? Пошукаємо відповіді на найважливіше для людства питання у джерелах предвічноі істини-у Святому Письмі і у святих отців, розум яких був просвітлений Духом святим
Божим. В Євангеліі ми знаходимо вказівку Господа: «Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його» (Мт. 6,33). При цьому Господь роз’яснює, що ”Царство Боже всередині вас”. (Як. 17,22). Це визначення можна доповнити словами апостола Павла, який визначає, що ціллю життя є устремління ”до високого поклику Божого у Ісусі Христі”. (Фил. 3.14). А це високе завдання,-додає апостол,-досягається, коли християни живуть уже не для себе, а для Померлого для них і Воскреслого. Стосовно себе самого апостол Павло писав: «І вже не я, а Христос проживає в мені». (Гал. 2,20). Вийшовши від Бога, людина прямує до Нього, бо покликана жити в єдності з Богом, у якому вона знаходитиме своє щастя. ”Коли я прилину до Тебе усім єством моім-зникнуть моі біль і смуток-і правдиве буде життя моє, все повне тобою” (блаженнійший Августин). А ось єпископ Буго пише так: «Життя-це велика майстерня, де душі готуються на небо». І так, невеличкий підсумок: шукати Царства Божого; прагнути до високого поклику Божого в Ісусі Христі, тобто наслідування Христа; пошук та віднайдення свого Творця; шлях до нього; і, нарешті, сходження до богоподібності. Як бачимо багато визначень, вказівок, настанов. Але всі вони являють собою одне ціле, взаємно пояснюючи та доповнюючи одне одного.

А зараз спробуємо вникнути у іі сутність, проникаючи у іх глибину. Якщо звернутися до святих отців, то, загалом, визначення цілі життя християнина вони формували як ”спасіння душі”, розуміючи під цим: 1) очищення душі людськоі від гріха, пожадливостей, пристрастей і вад шляхом молитви, покаяння, смирення, справ милосердя і т. п. 2) розвиток у душі християнських чеснот. А преподобний Серафим Саровський визначає ціль життя християнина, як спасіння його душі ”стяжанием Духа Святаго Божия”. (“Стяжание”-нагромадження,збирання, примноження, накопичення, поступове набуття). І так, спасіння душі через нагромадження Духа Святого. Який же взаємозвязок між цими поняттями? Звернемося до Святого Письма. Пригадаємо прощальну бесіду Господа Ісуса Христа з апостолами на Таємній Вечері : «І вблагаю Отця Я,-і Втішителя іншого дасть вам, шоб із вами повік перебував, Духа правди» (Ів. 14,8), Духа Святого. А пророк Ісая так характеризує Його: “дух мудрості і розуму, дух покори і кріпості, дух знання і страху Господнього” (Ісая. 11,2). І так, після години прославлення Ісуса Христа-Його Воскресіння в історіі людства з’явилася третя Особа Пресвятоі Тройці-Господь Бог Дух Святий, який і тепер перебуває серед нас. І найхарактерніша Його властивість-це перебування з християнином, вірніше у ньому, оскільки душа християнина є його помешканням, його престолом. Дух святий є духовна скарбниця християнина. Саме тому преподобний Серафим Саровський наголошував нагромаджувати Дух Святий Божий. А зараз розглянемо питання, яким же чином Дух Святий набувається, накоплюється у серці людському? Ось засоби для цього: віра, молитва, покаяння, відвідування церкви, творення заповідей Божих, справи милосердя, добрі справи, подвиги заради Христа здійснювані і т. п. І ще один досить суттєвий момент.

Усі вищезгадані справи повині бути угодні Богу. Але що це значить ”угодні Богу”? Все повинно робитися з любов’ю, повинно бути освячене нею. Любов у початковій іі стадіі це є милосердя, співчуття, співстраждання ближньому. І якщо серце християнина сколихнеться, творячи ту чи іншу добру справу,-то це шлях вірний, шлях любові, нехай навіть на його нижчому рівні. Ось які справи угодні Богові. Пропоную вашій увазі міркування іншого типу. Можна роздати гроші і речі, але залишатися скупим у душі; можна тікати від світу з його світськими інтересами, але продовжувати любити його серцем; можна молитися, але не любити ще Бога; справи милосердя можна творити з гордощів або зарозумілості; можна служити ближнім, осуджуючи іх; можна постити з самолюбованням та самовдоволенням і т.п. Така людина не буде гідною успадкувати Царство Боже. Бо всяке добро без любові лише міраж. Відсутність любові-душевне каліцтво. Не маючи любові, душа залишається черствою, сухою, безучастною до людей і іх страждань. Без любові людина душевно мертва, глуха і сліпа. «Душа уподоблюється тому-кого любить»,-сказав блаженнійший Августин. Отож лише любляче серце відкривається Богові, і лише у нього вселяється Дух Святий, і нагромаджуватиметься у ньому по мірі духовного зросту християнина. Бо “Бог є любов, і хто пробуває у любові, пробуває той у Бозі, і в нім Бог пробуває” (1 Ів. 4,16). І так, над усіма добрими справами, які сприяють вселенню та нагромадженню Духа Святого, любов є надбудовою. А т