Я годував вас молоком, а не твердою їжею,
бо ви ще тілесні.
(1 Кор. 3,2:3)
Розпочну мудрим та цікавим формулюванням щодо похвали та улещування ближніх преподобного Ісаака Сириянина (Сирійського).
«Коли зустрінешся з ближнім своїм, примушуй себе виявити йому честь вище міри його. Цілуй його руки і ноги, обіймай його з великою честю… і хвали його навіть за те чого він не має. А коли з ним розлучишся, говори про нього все добре і якомога доброчестиво (з гідністю та честю). Бо цим та подібно цьому навернеш його до добра, примусиш соромитися від тієї честі, яку ти йому виявляєш і посієш у ньому насіння чеснот… Нехай завжди буде у тебе цей чин – до всіх бути благопривітним та шанобливим. Нікого не ображай, не чини прикростей із причини злих справ і нікому не заздри. Не берись кого-небудь та в чому-небудь звинувачувати та викривати».
Отож, вдумуючись у прочитане, помічаємо, що деякі положення настанови преподобного викликають певний подив. А саме, як варто розуміти: «Хвали його (ближнього) навіть за те, чого він не має». Адже, це неправда, яка у даному випадку буде називатись улещуванням, бо леститиме ближнього. Більше того, вона зможе викликати у нього зарозумілість (чеснолюбство), а йдучи далі, гордість.
І так, похвала, яка не уникає улещування, а навпаки, сприяє йому. Що це? Протиріччя? На перший погляд, так, але, що з цього приводу кажуть святі отці.?
Святі отці врахували той факт, що наші ближні, тобто ті, що нас оточують, у максимальній більшості своїй є духовно хворими (враженими гріхом) і вимагають лікування. Нелегко знайти шлях до їх серця. А без цього ні наші слова, ні наш приклад не будуть на них діяти. І тільки викликавши в них глибоку повагу до себе (не виключено і любов), ми отримаємо можливість впливу на них і через це досягнемо успіху у їх виправленні. Ось заради такої високої цілі, керуючись чеснотою розсудливості, і рекомендують святі отці перебільшення і в певній мірі потакання зарозумілості.
Насамперед зазначу, що чеснота похвали з елементами улещування є придатною лише для духовно немічних християн, тобто духовно не укріплених, серед яких є:
– люди, далекі від Бога, які живуть світом розбурханих пристрастей, тобто їх життя є суєтним та у деякій мірі марнотратним. Похвала для них є приємною чисто по-людськи і в певних випадках може сприяти їх наверненню;
– християни-початківці, які ступили на довгий, вузький та незнаний шлях очищення своєї душі, шлях спасіння, що веде до Божого Отчого Дому. У цьому випадку душа людини стає справжньою ареною боротьби добрих та злих духів. Це справжній двобій, невидимий для стороннього ока, це запекла боротьба із самим собою. Вона триває завжди, і вдень, і вночі, у будь-якому місці, у будь-яку годину. Її супроводжують перемоги і злети, поразки та падіння, у яких християнин усвідомлює глибину своєї гріховності та немочі. І якими ж бажаними бувають у такі моменти слова похвали, які несуть у собі елементи підбадьорювання, втішання, віри у правильності обраного шляху та заохочуванні до нього, надії на спасіння.
Слід зазначити, що розважливі старці у монастирях також використовували чесноту похвали стосовно молодих іноків, як надійну зброю (засіб) у боротьбі проти смутку, журби, пригнічення, зневіри, які насаджуються ворожою силою. У той же час слова похвали святі отці розцінюють як милиці, що потрібні хворій душі для її одужання, тобто спасіння. Коли ж християнин іде до спасіння достатньо твердими кроками, то чеснота похвали може йому зашкодити, вселяючи в душу пороки (вади) зарозумілості та гордості.
Святий Іоан Листвічник пише: «Одним святим властиво без шкоди вислуховувати собі похвалу».
А схиархимадрид Софроній висловлює таку думку: «Благодать Божа не допускає істинного християнина говорити своєму брату похвалу, яку навіть досконалі не рідко можуть зносити без шкоди. Похвала говориться тільки у тому випадку, коли хто-небудь знемагає (знесилюється) від відчаю».
Так само оптинські старці вважали, що похвала в обличчя може принести шкоду душі християнина.
Підготувала Лія Березюк, м. Генуя