Шляхи подолання осудження

Господь вимагає від нас наслідувати його милосердя і повчає не осуджувати ближнього ні в словах, ні в думках. Ось приклад. Один старець у думках своїх осудив брата, що згрішив. Вночі прилетів до нього ангел, несучи душу осудженого. «Брат, про якого ти подумав вчора, помер – сказав ангел. – Господь питає, куди помістити його душу за той гріх, за який ти його осудив?»
Жахнувся старець. Зрозумів глибину свого падіння і свою співучасть у намірах сатани.
Як же подолати цю ваду – осудження інших?
Святі отці подають наступну схему (поради):
1.    Осуджувати себе за осудження ближніх.
2.    Утримуватись від осудження словом.
3.    Утримуватись від осудження у думках (стримувати свою думку).
А ось формулювання (лозунги) для християнина архиєпископа Іоана:
1.    Я не маю права осуджувати.
2.    Я не повинен осуджувати.
3.    Я не звик осуджувати.
4.    Я боюсь осуджувати.
5.    Я не хочу осуджувати.
6.    Я не можу осуджувати.
7.    Я не люблю осуджувати…
    Осудження відпаде, коли згадаємо нашу безмежну заборгованість перед Богом. А, між іншим, наші невблаганність, безжалісність до людей загороджують шляхи Божого милосердя й до нас, віддаляючи нас від Бога.
Нагорода за неосудження
Ненависним є гріх осудження в очах Божих. Тому осудження ближнього, безперечно, принесе християнину покарання. Ось що пише з цього приводу старець Солуан із Старого Афону: «Господь своєю благодаттю дає душі силу, ревність до добра, і все їй так легко і зручно… Коли ж душа превозноситься над тими, хто живе нечестиво і починає їх осуджувати, то втрачає ту благодать, яка їй допомагала виконувати заповіді Божі».
І не розуміє душа, як це сталось. Так було добре, а тепер все важко. І молитись не хочеться, і сльози пропадають. Сумно, але не треба лякатись: це Господь виховує милостиво душу… А якщо душа стане смиренною, тоді відійде спокуса, прийде умиротворення, спокій і все погане згине.
А старець архимандрид  Захарій говорив: « Осуджуючий у деякій мірі не може бути смиренним. А без смирення – немає спасіння». Варто зазначити, що в очах багатьох віруючих цей гріх вважається досить незначним. Але тягар його підсилюється тим, що він постійно повторюється і лежить на душі, як груда важкого каміння, яку важко зсунути й покаянням.
А між тим, за подолання гріха осудження ближнього Бог обіцяє найбільшу із милостей – прощення гріхів людини. «Не судіть, щоб вас не судили». (Мт.7,1) Отож, варто настирливо прагнути до подолання цього гріха, адже винагорода – безцінна.
Спротив спокусі
Можливо, у деяких християн виникне думка, як же можна закривати очі, коли людина явно грішить? І чи не даний нам розум, щоб відрізнити добро від зла? Так, безперечно, ми не можемо не бачити зло і зобов’язані боротися з ним, бо воно може поширюватись, спокушаючи інших.
Преподобний Варфоломей Великий писав: «Справа, яка є дійсно погана не може бути не визнана, як погана». Отож, бувають випадки, коли ми зобов’язані сказати ближньому, що ми вважаємо його поступок осудливим. У випадку, коли поведінка ближнього може викликати спокусу і знайти послідовників.
Звернемось до книг Святого Письма. Євангеліє і Послання апостолів подають нам багато прикладів викриття вад людей, але викриття не є осудженням. В основі його не лежить усвідомлення права суду над ближнім, а любов до нього, бажання спрямувати його на істинний шлях. Святий апостол Павло не зупинився навіть перед тим, щоб публічно  визнати помилкову поведінку самого апостола Петра, коли той, прибувши у Антиохію, став ухилятися від сумісної трапези з християнами, наверненими із язичників і не обрізаними по юдейському обряду (Гал. 2,11 – 14). Не можна ж запідозрити апостола Павла у відсутності любові та поваги до правоверховного апостола. Тут мотивом для обнародування поступку була ревність до істини та викриття несправедливості стосовно християн із язичників. Тут була порушена одна заповідь (приниження апостольського авторитету) заради виконання іншої більш високої. Однак, у таких випадках слід керуватись чеснотою розсудливості та великою обережністю. Святі отці вказують на ще одну досить суттєву обставину: викриття ближнього має відбуватись не поза його очима, а у момент його присутності. Ось застереження преподобного Антонія Великого: «Добрі і боголюбиві мужі відкривають у чому-небудь поганому людей, коли вони є присутніми, а відсутніх не тільки
не викривають самі, але й тим, хто намагається це робити, не дозволяють того». І все ж, якщо заради припинення спокуси з’являється потреба в оприлюдненні поступка та викритті спокусника, то порядок викриття мусить бути таким, який вказав нам сам Господь: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди і йому викажи поміж тобою та ним самим, як тебе він послухає – ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох щоб , «справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, – скажи церкві, коли ж не послухає церкви, – хай буде тобі як поганин та митник» (Мт. 18,15-17)
Тут варто звернути увагу на останні слова Господа:  «Хай буде тобі як поганин та митник». Очевидно, як для євреїв із-за спокуси перейняти гріх було небезпечно зближуватись із язичниками та збирачами податків (митниками), так і нам, християнам, не можна зближуватись із людьми, далекими по духу від Христа. Перш, ніж зважитись на публічне викриття ближнього, варто випробувати стан свого серця – чи у мирі воно. Преподобний Варфоломей Великий радить: « Коли людина, говорячи про прогріхи іншого, відчуває при цьому сум’ятя почуттів, то це вже злослів’я. Якщо ж вона вільна від подібних почуттів, то це не є злослів’я, а говориться для того, щоб не збільшилось зло».
І останнє. Підводячи підсумок, зазначу:  не осуджуймо й зможемо полюбити кожного, не осуджуймо й не матимемо ворогів. Сприймаймо ворогів, як хворих людей, які вражені тією ж хворобою що й ми (гріхом) і які, потопаючи у гріхах, потребують нашої допомоги. Пам’ятаймо, що краплина Божої благодаті у будь-який момент може торкнутись наших сердець (праведних і грішних), пом’якшуючи, очищаючи, омиваючи та преображаючи їх. Пам’ятаймо, що кожен із нас може піднятись від низин гріха до висот святості. А суд? Остаточний, завершальний суд належить Господу. Його не уникне ніхто.
Мудрість життя, в тому числі християнського – не бути вимогливим до людей, прощати без кінця, адже ми самі потребуємо прощення завжди.
Будьмо    поблажливими,  з  любов’ю приймаймо ближнього, усвідомлюючи, що  наші сьо-годенні  труднощі  та   негаразди є надто крихітними та мізерними перед обличчям вічності.

Лія Березюк
Генуя – Хмельницький