-
Українські заробітчанки в Італії сумують за батьківщиною
Перебуваючи в італійському місті Генуя під час духовної та культурної програми “Гостинність для молоді Європи”, репортер “Газети” познайомився з декількома українськими жінками-заробітчанками, які свого часу покинули батьківщину й подалися в пошуках кращої долі за кордон. Це сталося на майдані поблизу одного з центральних генуезьких храмів Сан-Лоренцо, в якому з нагоди приїзду українських прочан відбулася Архієрейська Служба Божа.Перед початком відправи мені вдалося поспілкуватися з “місцевими” українками й почути розповідь про заробітчанське життя, як кажуть, із перших уст.
Пані Іванка Петрівська – колишня мешканка міста Миколаєва Львівської області, яка вже третій рік перебуває в Італії. В Україні ця жінка працювала на Миколаївському цементному заводі. Але згодом її звільнили. Матеріальна скрута й постійні клопоти: як нагодувати й одягнути двох дітей – змусили жінку шукати щастя на чужині…“Спочатку було важко, – згадує моя співрозмовниця. – Але нині я задоволена. Допомагаю одній сеньйорі виконувати хатню роботу. Все те, що робила вдома, роблю й тут. Це не тяжко, лише дуже сумую за дітьми. Хотілося б, аби український уряд щось зробив для того, щоб наші діти могли вільно приїжджати сюди в гості на тиждень-два і щоб не було таких проблем з переїздами. Загалом у Генуї непогано. Нас, українців, тут є близько 300-400 осіб. Ми, заробітчани, передаємо в Україну немалі гроші, завдяки чому виживають держава, ВНЗ. Наші діти навчаються на платних відділеннях”.>
Пані Іванка в січні приїжджала на батьківщину. “Здивував бруд Львова: коли я покидала місто, воно було чистішим, – зізналася вона. – Але Україна все одно дуже гарна, ми її любимо й сумуємо за нею. Я вже маю “пермессо” (офіційний дозвіл на працю – “Газета”). Але так хочу бачити своїх дітей і родину”.
Яке ставлення італійців до наших земляків? За словами пані Іванки, вони досить легко знаходять спільну мову. Однак спочатку до українських заробітчан тут ставилися доволі насторожено. “Італійці дуже обережні, – вважає жінка. – Але потім вони переконалися, що ми – працьовита нація. Тому на роботу швидше візьмуть українку, ніж, наприклад, латиноамериканку”.
“Я виїхала з України півроку тому, – розповіла “Газеті” пані Марія з міста Мелітополя Запорізької області. – Тут живеться досить непогано. Але дуже сумую за Україною, за своїми дітьми. У мене там залишилося двоє синів. Один закінчив академію, інший – училище, але обоє безробітні. Тому мусила поїхати на заробітки. Зараз працюю у наймах…” Сповідь перервав гіркий плач моєї співрозмовниці.
Однак невдовзі жінка дещо заспокоїлася й розповіла про те, як щодня прибирає в будинку площею 450 квадратних метрів. “Окрім цього, готую їжу, прасую одяг і навіть перу нижню білизну сеньйорів, – веде далі пані Марія. – Одним словом, я – наймичка. В Україні працювала з 16-ти років, після закінчення школи. У мене пенсія – 120 гривень. А тут маю непогану зарплату – 850 євро на місяць. Збоку здається, ніби ми купаємося в розкошах. Але так можуть казати лише ті, хто не був у нашій “шкірі”. Щодня встаю о сьомій годині й упродовж дванадцяти годин – на ногах. А мені вже 52 роки, це тяжко”. Щоправда, пані Марії ще пощастило: вона потрапила до доброї сім’ї. За її словами, сеньйора, її син і донька досить добре ставляться до жінки. Але їй усе одно важко, оскільки пані Марія погано володіє італійською.
Ще одна пані Марія, з Івано-Франківщини, “дихає італійським повітрям” уже рік. “Нічого доброго не можу вам сказати, – зізналася жінка. – Дуже шкода, що ці заробітки роз’єднують сім’ї, розлучають батьків і дітей. В Україні я працювала разом із чоловіком на залізниці. Тепер змушена працювати тут. Діти закінчили школу. За які гроші вони мають учитися далі?!”
Всі українки, з якими я спілкувався біля церкви Сан Лоренцо в Генуї, приїхали в Італію за посередництвом туристичних фірм. Схема проста: приїхали нібито на екскурсію на 10 днів і залишилися в країні. “Я, наприклад, виїхала ще1998 року, – розповіла пані Марта з Тернопільщини. – Коли через 5 років повернулася додому, то не могла стримати сліз. Увесь цей час була в Римі. Звісно, є дуже велика різниця між Україною та Італією: дороги, будинки, люди – все інакше. Але все-таки там – наша земля, і дуже шкода, що її так занедбують. Ми тут заробляємо наче й великі гроші, але якою працею!.. До прикладу, я опікуюся сеньйорою, якій 74 роки. У неї депресія, й жінка не дає спокою ні вдень, ні вночі. Господиня постійно кричить: “Мене болить, я хвора!” Це годі витримати 24 години на добу. Вона має дітей, які найняли наймичку, тобто мене. Дуже хочу додому. Якою б не була Україна бідною, але вона – рідна. Однак мушу ще тут працювати, щоб допомогти дітям, які не мають змоги заробити на шматок хліба…”
“Мене звати Тетяна Кулеша, – розповіла ще одна жінка, колишня мешканка Житомира. – Вже два роки доглядаю за дідусем, якому 93 роки. Господарі непогані, маю вихідні. До того було по-різному…”
Українців у Італії об’єднує Греко-Католицька Церква. “Ми завжди зустрічаємося та спілкуємося в неділю після Служби Божої, – розповіли жінки. – Це дуже допомагає, гуртує та підтримує духовно”.
Деякі італійські доброчинні лікарні надають українським заробітчанам безкоштовні медичні послуги. “Торік мене прооперували в Римі. Все було на найкращому рівні й “коштувало” лише слова “дякую”, – зізналася одна зі співрозмовниць. До речі, чоловіків-українців у Італії працює значно менше, ніж жінок. Представники сильної статі можуть тут підшукати лише тяжку працю на будові, в окремих випадках – догляд за самотнім італійцем похилого віку. “Дякуємо Італії, – підсумувала Тетяна з Чернігова. – Якби не ця країна, ми всі були б без роботи! Але перші 3-4 місяці тут дуже тяжко, особливо доки не знаєш мови”.
Почалася Служба Божа, і тому настав час закінчувати цікаве спілкування. “Передайте велике вітання Львову та “Львівській газеті”. Ми за вами дуже сумуємо, – сказала на прощання пані Іванка Петровська. – Але, будь ласка, не пишіть “плаксивих” статей, мовляв, як їм тут погано. Це не так. Краще зверніть увагу на те, що ми тут живемо й тримаємося. Ми – сильні, й обов’язково допоможемо нашій Україні”.
Богдан Мазур,Генуя – Львів
05.08.2004 Джерело: Львівська Газета
