Українські Спільноти центральної Лігурії Comunita` ucraine della Liguria centrale

Лити бруд на заробітчан – це не виховано і не по-людськи

Сміття з хати не виносять! Знаєте чому?
А тому що його можна позбирати до купи, та ще й по середині хати. Потім – розголосити всім про небезпеку і шкоду через забрудненість. Цим самим заробити гроші, або просто прославитися, написавши про це статтю. При цьому ж не дати жодної практичної вказівки, як цього сміття позбутися. Хай гниє. Аби всі бачили!

Кажуть, слово «зауваження» походить від слова зауважити. Спочатку ми самі зауважуємо дещо цікаве і потім звертаємо увагу іншому на те, що ним не було замічене. Таким чином допомагаємо іншій людині у житті мати більшу інформацію про себе.

Та все ж у всіх віках найбільшою трудністю залишається не сама суть зауваження, але спосіб його подання. Прикро, коли не отримуємо бажаного наслідку, а навпаки – стаємо ворогом. Робимо людині добро, але замість подяки отримуємо дорікання. Після цього ми роздумуємо: у чому ж помилка? Може спосіб подання?

Переглядаючи матеріали про нову хвилю еміграції, побачив багато статей критичного спрямування щодо заробітчан. Це мене і наштовхнуло на думку, що журналісти чи просто дописувачі виявили бажання зробити так зване зауваження.

І справді, читаючи статті, можемо пізнати багато чого раніш не знаного. Але скажу відверто, по прочитаному не залишився задоволеним, тобто бажання подякувати не виникло. Натомість з’явилось бажання виявити незадоволення, яке вмістив в одну фразу: Негарно лити, або переливати бруд(якщо не сказати гостріше)! Цим самим нищити український народ!

Скажете, що це заголосна фраза? Читайте далі! Або відкладіть в сторону, може ви і праві…

Тим, хто наважився продовжити, відразу скажу: хочу запропонувати, так званий, іспит сумління над тим, що пишете і тим, що читаєте. Хочу, щоб дописувачі і журналісті, а передовсім редактори зробили малий аналіз щодо інформації, яку подають і затверджують для читання на широку публіку.

Хто і чому їх пише?
Аналізуючи статті, можна зробити припущення «по-хлопськи», що їх написали ті, в кого взагалі немає нікого закордоном, або ті, котрі зазнали небажаних наслідків від цієї еміграції – розвал сім’ї, довга розлука. Запитаєте, які вибрав критерії для такого висновку? Все просто – мало вирозуміння і співчуття! Натомість є багато звехнього патріотизму, засуду заробітчанської ментальності, дорікання в сторону родинних обов’язків.

Пишуть, критикують. Ніби намір добрий – зробити зауваження. Та все ж нагадує більше батька, котрий соромить дитину при всіх і поруч з тим виявляє свою злість, яку приніс ще з роботи. От це ми називаємо не зауваженням, але виявлення негативних емоцій, маскуючись під якоюсь причиною. Отож, який висновок?

Тихо мовчать ті, котрі утримують матеріальне благо «із-за бугра». Саме слово про те, що когось маєш вже змінює ставлення про тебе. А врешті, що тут говорити, кому виявляти свої зауваження? Все розуміється само собою, як би не донорство з тих далеких країв, то життя мало би зовсім інші кольори.

Кого «жаба дусить», а кого голова болить, бо педагогічні методи не в силі протистояти грошам, а хто просто показує вигляд, що турбується майбутнім нашої нації. Все добре, але щось не так, як має бути.

Вибачте, що так різко, але думаю, що маю на це причини. Одна з них – це слабий результат критичних статей. Вони описують ситуацію. Похвала їм за це, бо показують реальну катину і серьозність проблеми. Але залишають із «опимістичною» фразою: «маєм те, що маєм». І це все? А далі, що?

Це щось подібно до того, коли ви гримаєте в двері до сусіда і кричите на весь під’їзд, що вас затоплює. Він вікриває двері, і ви бачите, що робота іде повним ходом, сусід вимочує воду, але труба то прорвана і протікає. Потрібно помочі, або просто підказати, що робити. Ваші емоції беруть верх і ви продовжуєте лаяти, виливати бруд і ганьбити! Все це відбувається, стоячи над головою розгубленого, зтривоженого сусіда. І який може бути результат з цього «зауваження»? Кажуть, краще один раз запалити свічку, ніж цілу вічність проклинати темряву. Але це вже складніше.

Дехто може себе втішити думкою: може якраз якась мама отямиться і зробить висновки. Висновки зробить, але в нашому стилі: «Ще треба трошки потерпіти. Може на Україні щось зміниться і мені не потрібно буде більше скитатися по чужинах». Максимум може по телефону хтось почує: «Ви дивіться там, не позорте мене! Ми тут читали, що ви без нас робите! Я, як приїду, то все взнаю!», а у відповідь можуть бути ті ж самі слова обернені в іншу сторону! Ось вам і висновки.

Говорити правду, але повну
Говорити правду потрібно. Це без сумніву. Лиш одне уточнення: ту правду, яку комусь хочеться, або на яку вистачило часу, або ще іншу?!

Звичайно, що є розбиття сімей, що це трагедія для дітей, із наслідками статевого відхилення, звичайно, що існує підрив економіки і авторитету держави, і ще багато чого. Це все правда, але дуже жорстоко подана.

Знаємо, що отримати діагноз хвороби – це завжди неприємно, але вже коли хворобу сказали, а от лікування по неясних причинах чомусь замовчалось, тоді що? У такому випадку складається враження, що ти не виліковуваний. Так починається безнадія. І хто ж то її сіє серед наших людей? Одним словом, забруднюємо суспільство через сплошний негативізм і безнадію!

Процес простий, навіть можна сказати, природній. Првда не керований, отож дикий. А може і не дикий, може хтось за цим стоїть, щоб над нашим майбутнім були лише темні хмари?

Хтось подумав(якщо подумав?), а може просто написав в емоціях, інші – надрукували, і розлився бруд. Далі – хтось читає і відразу йому в очах постає ця жахлива картина правди про наше суспільство. І який же буде висновок?

Візьмемо до прикладу дитину, котра мало що чує від мами про її життя(хвилини на телефонних карточках коштують), що вона може подумати про маму, як заробітчанських жінок переважно предствляють у негативному світлі? Вартує дати повід і всі думки зійдуться в логічній і творчій послідовності.

Чоловік, котрий ледь справляється із вихованням дітей, а йому лікар каже: «знаєш, твоя дитина неповноцінна і те, що ти її піклував всі ці роки, це все називається психологічним насильством. Бо дитина не може бути без жіночої-материнської особи. І що далі? А висновок: жінка далеко, не може приїхати….і що? шукати другу жіночу особу …?

Ось, так у нашому безнадійному суспільстві ще й газети нас підкопують! Журналісти заробляють на статтях, які помалу вводять яд в українське суспільство, як вже було сказано, у хворе суспільство.

Суспільство потребує лікування
Легко критикувати і показувати наслідки, але неповноцінний цей лікар, який на тому і зупиняється – лиш на діагнозі! Не дає допомоги, не лікує! А що тут дивного, по розмовах складається враження, що наші лікарі вже не вміють лікувати. От, ти й масти собі голову.

А може це вже ментальність наша: говорити, обсуджувати, виявляти недоліки, лити бруд і більше нічого? А може це вже і вірус, що поширюється на всіх? Тепер на масс-медію….

Отож, маленький іспит сумління для журналістів і дописувачів. Подумайте, чи ваші статті приносять користь? Це чудово, що ви викриваєте хвороби суспільства, але давайте, ще поради як саме вилікуватися від них: як зберегти сім’ю на віддалі, як не забути за материнство, як не втратити національний дух, як пережити смерть рідного на віддалі?

Нехай статті будуть повчальними і лікувальними. Коли перестанемо залякувати, а почнемо думати, як допомогти в таких складних умовах, то уявіть собі, як може змінитися все…. Хоч дехто може і думав: залякаємо статтями інших, може не будуть втікати з країни…і що помогло? Але пошкодити пошкодило, тепер загальна думка про наших людей яка???

Робіть висовки і хай любов наповнить ваше серце, котре у свою чергу дасть поштовх до помочі нам всім: тим, що на Україні і що далеко від неї.

Віталій ТАРАСЕНКО