Українські Спільноти центральної Лігурії Comunita` ucraine della Liguria centrale

Про українок-заробітчанок

Ця поетична розповідь про українську заробітчанку дуже полюбилась у Генуї, її переписують з рук в руки. На ваше прохання публікуємо і дякуємо незнайомій авторці за влучну, правдиву, з гумором розповідь.
———————————
Йде по вулиці чужій
Струнка, гарна жінка.
Зразу видно, люди добрі,
Що то українка.
Вчора лиш вона була
У людей служниця, –
А сьогодні вихідний
І вона цариця.

Гарно вбрана, причесана
Фарбовані губи.
І що це вона служниця
Не скажете, люди.
Це не жінка, а золото,
Що тут говорити, –
Вміє шити, вишивати,  вміє і в’язати.
Та всього, що вона вміє
Не можна сказати.
Може випити вина і пожартувати,
На весіллі за столом може заспівати.
Й детерсивів вдома хоч вона не мала
Але вся її посуда і без них блищала.
На Україну в наше село італійку взяти,
То даю я, люди добрі, голову відтяти,
Що прийшлося б через тиждень нам її ховати.
Бо в Італії вона
Нічого не робила.
Лиш дивилась телевізор
І з того втомилась.
Вранці, ще вона лежить
У своїй постелі
Каже в неї не болять
Лиш одні «капеллі» (волосся).
Вип’є каву у постелі
З’їсть зо два «біскотті»,
Сигарету закурить –
І по всій роботі.
То полежить на дивані,
Телевізор включить
І як він вже надоїсть,
То служницю мучить.
Не так склала рушники,
Пилюка на стелі.
Застелила не ту простинь
На її постелі.
Вазу ставиш не туди, –
Їй з боку видніше.
Треба трошечки туди,
А може лівіше.
І підлога не блищить,
Бо добре не мила,
Певно, знову не дала
В воду детерсива.
Однак ходить до обіду,
Бо час вона має.
Бо ж сама вона не робить,
Лиш нерви тріпає.
Так і хочеться нераз
Такій господині
Взяти «скопу» і пройтись
У неї по спині.
Приготує за годину
Обід з фабрикатів.
За обідом тільки зирка
Чи їсиш багато.
Скільки п’єш води стаканів,
Бо ж така розтрата.
Ложки викине в сміття,-
Йде відпочивати.
Йде «Яга», нарешті, в ліжко
І лягає спати,
Тобі треба по обіді
Все попрасувати.
Сорочки, труси, шкарпетки,
Від мештів шнурочки
І рівненько поскладати
Носові платочки.
Й не забути о четвертій
Каву їй подати,
Бо забудеш, то уже
Не прийдеться спати.
Буде пиляти «перке»,
А хто його знає.
В нас належачи ніхто
Їжі не приймає. 

Потім прийдуть діти з школи,
Пропаща година
Бо пуста й не вихована
Тут кожна дитина.
Писки, вереск, завивання
Ніби, у звіринці.
Отаке тут приходиться
Терпіть українці.
То ударить тебе в ногу,
То язик покаже.
А що так робить не можна –
Сеньйора не скаже.
Хай вони хоч святих
Із стін познімають,
Тільки хай вони її
Зовсім не чіпають.
Мабуть, тому і на старість
Їх діти кидають.
І наймають українок, –
Хай їх доглядають.
Стара хвора італійка
Нам руки цілує.
Українка її миє,
Вдягає, годує.
Її діти, на поріг
Лиш зайдуть до хати,
«Тутто бене» (все добре), –
І мерщій із хати тікати.
Має четверо дітей –
Синів й доньок має,
А сьогодні українка
Її доглядає.
Тож зберіться по «євраці»
Усі італійці
І поставте пам’ятник
Нашій українці.
І встеліть усе підніжжя
Лавром і квітками.
Вона його заслужила
Своїми руками.
Поклоніться їй у ноги, –
Вона заслужила,
Усю вашу Італію
Підмела, помила.
Незнайомка