• Ми на соборі «Жива парафія» у Римі

    Дорогі браття і сестри, дорогі парафіяни, Хочу поділитися з вами про те, що відбувалось в околицях Риму 14 – 15 червня. Для чого? Думаю, зрозумієте далі.

    Ото ж , в реколекційному центрі «Фратерна Домус» проходив собор мирян під назвою «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Тепер все по порядку. Собор – іншими словами збір, зібрання; мирян – думаю, зрозуміло – людей які живуть в світі, тобто простих людей. «Жива парафія» – не думаю, що може бути мертва, принаймні вона б не існувала довго, але порівнюючи з людиною, бачимо, що є різні рівні «жива людина» – є, що бурлить енергією,здоров’ям, є, що енергійна, є – кволенька, хвороблива, а є і при смерті – ледь жива. Так і з парафіями. Всі вони безумовно живі, але якість того життя…?

    Собор проходив в рамках програми, прийнятої на єпископському синоді ще у 2010 році і до 2020р. і має на меті оживити, оздоровити парафії і Церкву загалом. Як відмітили церковні мужі, церковне життя проходить в основному на парафії. Парафії складаються, в свою чергу, з багатьох маленьких церков, чим є сім’ї. Тому сім’я є тою клітинкою Церкви – де двоє, троє зібрані в моє ім’я – там я є серед них – пригадуєте?

    В соборі брали участь представники церковних громад Італії, священики, монахині під проводом єпископа Діонізія Ляховича. Після поселення ми всі зібрались на спільну молитву, потім розпочались лекції – проповіді, робота в групах, де ми ділились досвідом наших громад і шукали спільні відповіді на поставлені завдання, вечеря, далі лекції, вечірні молитви. В неділю, крім того всього, була ще Божественна Літургія з єпископом, прощальний обід і повернення додому. Так коротенько і все.

    Вступне слово і проповідь мав владика Діонізій. Отці на соборі 2010 року виділили шість таких складових живої парафії на яких хотів зупинитись трошки детальніше:

    1) Провід – коли священик та миряни разом будують парафію де зустрічаються з Христом;

    2) Літургія – коли всі разом моляться Богу та приймають Його благословення;

    3) Катехизація – коли парафіяни зростають в знаннях про Бога, віру та Церкву;

    4) Койнонія – коли люди творять разом спільноту;

    5) Дияконія – коли люди йдуть до інших на служіння;

    6) Місійність – коли люди несуть Євангеліє іншим, приводять інших людей, навертають їх.

    Провід – той, хто веде за собою, відповідальний, пастир. Щоб була жива парафія, перш за все, потрібний «живий» пастир, який би вів вірних до Бога, оберігав їх, формував, освячував – духовний лідер, сповнений Святого Духа, ведений ним. Як каже Св. Письмо – вдарю пастиря і вівці розбіжаться. Отож, щоб навколо себе згуртувати людей, втримати їх потрібний добрий священик. І справді – хто нам вділить сповідь, Св.Причастя, відслужить Божественну Літургію, хто нас збере докупи, як квочка курчат, до кого ми зможемо прийти зі своїми потребами та духовними проблемами, як до доброго батька – звісно що до священика.

    Літургія – як відзначив владика Діонізій, є центром життя для християнина. З неї він черпає святість, силу протистояти труднощам та спокусам світу, дух єднання з Богом та іншими, Божу благодать та благословення, а головне сподобляється приймати Св. Тіло і Св. Кров Христа у Св. Причасті. Взагалі, якщо видалити з парафіяльного життя молитву та Літургію вона перетворилася б на якийсь релігійний гурток та була б схожа більше на світську організацію. Тому християнину без Літургії – ніяк. Доводилось чути – навіщо мені ходити до церкви – я СОБІ вдома помолюсь, Бог є всюди. Не слухайте! «Єресь» гріховного нашого «я» під нашіптування самі знаєте кого. Дуже гарно сказав владика – людина є суспільною істотою і спасається лише через інших. В собі людина носить смерть. Навіть, щоб продовжити людський рід потрібна спільнота – батько (чоловік), мати (жінка) і Бог який творить душу майбутньої людини.

    Катехизація – глибше та більше пізнавати Бога, зростати у вірі та знанні. Бо так з історії Церкви було, що мала вона багато єресей, розколів та проблем через те та інше і без віри та знань не можна їх подолати. Приміром церква каже, що Ісус був Бого – чоловіком, котрий поєднав у собі дві природи: Божу і людську, але це є таїнство. Єдина думка, єдина віра нас всіх об’єднує. А перенесіться на багато століть назад – коли одні казали, що Христос був лише Богом, інші – лише чоловіком? Скільки це наробило проблем, та шкоди Церкві? І як кажуть в народі – «учение – свет, неучение – тьма». І справді – знання – то ясність, розуміння, єдність в тому. Незнання – сумніви, невпевненість, неспокій, розбрат.

    Койнонія – коли люди творять велику християнську родину. Ви вже знаєте, що клітинкою церкви є сім’я – домашня церква. І вона є віддзеркаленням Пресвяої Трійці, яку об’єднує в одного Бога любов. Так і в сім’ї – любов між батьком, матір’ю та дитиною об’єднує їх в єдине – суспільну та церковну одиницю. Звідси важливий висновок: від духовного здоров’я одиниць залежатиме життєвість Церкви і суспільства в цілому. Тому в сучасному світі йде війна на зруйнування цієї одиниці, але ми повинні боротися і перемагати.

    Тож, маємо домашню церкву і вона не є закрита сама в собі,  є відкритою до інших і разом з іншими творить парафію, або парафіяльну церкву. Та, в свою чергу, теж відкривається до інших парафій і всі разом творять єпархію. Єпархії творять помісні церкви, як приміром, УГКЦ. Всі вони творять Вселенську Церкву. А Вселенська Церква є відкрита до цілого світу і до Неба також. Ця відкритісь Церкви випливає зі слів Христа, який казав, що воля Отця є, щоб усі спаслися. Тому в живій парафії має бути, як в добрій родині – любов, злагода, затишок, теплота, турбота, служіння Богу та співслужіння ближнім. Так нас повчав владика Діонізій.

    Дияконія – коли вірні, допомагаючи священику, служать іншим – парафіянам, потребуючим. Всі ми знаємо, що в добрій християнській сім’ї, тай просто в добрій сім’ї, нема так, що сильніший гнобить слабшого, хто щось має не дає іншому, а навпаки – батько піклується за дітей та жінку, жінка – за чоловіка та дітей, діти помагають батькам, брат з братом, чи сестрою підтримують один одного, як щось роблять – роблять як одна команда. Запитаєте: чому так є? тому що їх з’єднує кров і любов, але більше любов – вона робить цю маленьку церкву міцною і єдиною, як моноліт. Так і в парафії – чим більше буде любові між вірними, тим менше буде потребуючих, засмучених, скривджених, тим більше буде там затишна і родинна атмосфера. Тим більше будуть тягнутися туди інші люди, які, можливо, ніколи до того не ходили до церкви. Але це вже наступна складова живої парафії:

    Місійність – так як Христос, прийшовши в світ, мав завдання від Отця проголошувати Добру Новину та виконати відкуплення – так і кожний християнин, та й кожна людина має в цьому світі своє завдання – місію, те для чого її створив Бог. І ми, як християнська спільнота, шукаючи і йдучи до Божого Царства, маємо обов’язок притягувати і інших – тих, які ще блукають манівцями, які мають спотворене уявлення про церкву чи взагалі невіруючі. І коли такі люди вперше приходять до храму, то найперше, що вони відчувають це дух парафії – чи вона жива, чи є тут любов, теплота, товариськість, чи ні. І відтак людина може стати новонаверненою, або … ще більше утвердиться у «своїх» переконаннях. Бо можна багато робити різних речей, гарних слів і т. д., але, як нема того духа, то фальш рано чи пізно розпізнається. Тому є дуже важливо бути живими парафіями, правдиво живими.

    Це було трошки такої теорії. А як це виглядає на практиці, в житті?

    Всі ви знаєте, що церква – це де двоє і більше зібрані в ім’я Христа. Отож, щоб утворилась церква потрібно, щоб люди зібрались задля Христа. А щоб зібрались, потрібне бажання бути разом. Така маленька церква утворилась і в нас. Нас їхало до Риму четверо – двоє з Генуї і по одному представнику з Савони та К’яварі. Ми зібрались довкола Христової справи – його церкви. І на ці півтора дні ми перетворились на маленьку родину – обговорювали в дорозі завдання, ділились досвідом, обідали разом, мали спільну Літургію, молитви – жили одним, одночасно залишаючись окремими і самими собою.

    Потім повертаючись роздумували, як можливо, щоб утворилась жива церква. Все просто,  щоб мати щось спільне, кожен повинен вкласти від себе часточку – тобто втратити частинку себе задля спільного. На перший погляд не вигідно – скажете ви. Але потім кожен буде мати те спільне і відтак – кожен збагатиться. Ось така собі «суперечність». Щоб збагатитись потрібно втратити. Це підтверджує і наш організм, який є дуже премудро сотворений. Кожна клітина, чи орган працює на весь організм, а не на себе самого. І віддаючи для спільного, потім мають кожен набагато більше і організм є здоровий і повен сил. А уявіть собі, що серце б працювало лише на себе, чи шлунок, чи мозок. Організм не те, що швидко загинув би, він би не жив взагалі як такий.

    А перенестись на рівень України – державний бюджет – він існує тому, що кожен віддав часточку свого для спільного – а які великі речі можна робити, добре використовуючи ті кошти. Кожен з нас зокрема ніколи б не спромігся на щось подібне. В цьому є велика мудрість і відповіді чому в світі коїться таке, чому є живі парафії і не «дуже».

    Подивімося на життя Христа – він весь час присвятив для інших – для спільноти людей і яких результатів досягнув, яку нагороду отримав від Бога – Отця.

    Думаю, що більшість людей в глибині душі знають відповіді на запитання як творити живу парафію, як добре, чесно жити, просто не завжди це є нам вигідно, не модно чи ще щось.

    Чи буде продовжувати жити наша маленька церква? Залежатиме від нас. Чи будуть живі парафії, жива, єдина Христова Церква? Залежатиме від нас усіх Чи буде людство, як спільнота, добре жити в майбутньому, чи ми, як той організм, клітини якого працювали лише для себе і на себе, швидко загинемо – залежить від всіх нас, кожного з нас.
    Кожен в глибині душі це знає… кожен може докластися, щоб будувати спільне теперішнє і майбутнє для інших.

    Слава Ісусу Христу!

    Мельникович Андрій, Генуя – Тернопіль, 03.07.2014