-
А де ж є ті Чінкуе Терре?
24 червня, в середу, українці Генуї вирішили відвідати частинку землі, котра відома на цілий світ і котра притягує туристів здалеку, але для багатьох з нас це ще була невідома земля, що зовсім близько.
Вранці ми зібрались біля головного вокзалу Генуї, чекаючи на прибуття потягу, щоб вирушити на екскурсію у « Cinque Terre », тобто до кількох селищ регіону Ла Спеція, що у природному заповіднику, який охороняється ЮНЕСКО. Шлях до «Чінкуе Терре» проліг вздовж морського узбережжя, тому ми мали нагоду милуватись морем, пляжами, природою, взяти участь у молитві за добру подорож, за одужання о. Віталія ( бо в той день йому щось нездоровилось і він з п. Любою не змогли поїхати з нами). Провідником та екскурсоводом згодилась бути п. Наталя. Вона знала ту місцевість і під час екскурсії розповідала нам багато цікавого, водячи нас за собою, щоб ми не збились з маршруту.Що ж, відразу по прибутті мальовничі краєвиди припали всім до душі і, мабуть, надовго залишаться в нашій пам’яті.
До відома всіх: «Чінкуе Терре» складається з п’яти селищ: Ріомаджоре, Монарола, Корнілія, Вернацца, Монтероссо, які, немов би ластів’їні гнізда, розкинулись поміж скелями вздовж морського узбережжя. Туристам пропонують побачити кожне селище зі сторони моря на катері, а особливим романтикам пропонується пройти весь маршрут пішки. Що ми і зробили.
Прибувши у Ріомаджоре, ми спершу побували на Богослуженні у церкві «Сан Джованні Батіста». По закінченні Служби Божої, прямуючи до «вулиці Любові», одна жіночка заговорила до молодої пари, звертаючись до них «батюшка» та «матушка». Вони спочатку не зрозуміли що вона говорить до них, думаючи, що йде про о. Віталія та пані Любу. Але згодом зрозуміли, що сталося непорозуміння, так як вона не була особисто знайома з сім’єю отця, але чула, що вони теж мали бути. Ось так з’явились ще одні «батюшка» і «матушка». Мабуть о. Віталій і п. Люба так гаряче прагнули бути разом з нами, що їхні бажання матеріалізувались і вони справді були присутні, тільки у дещо «видозміненій» формі. І потім не вір, що думки матеріалізуються.
І ось ми на найвідомішій стежці, що проходить над скалистою морською прірвою – це «Віа дель Аморе» (вулиця Любові). Про неї не хочеться розповідати, щоб часом не впасти у романтику і тоді не вистачить місця описати всі думки, навіяні від краси і спогадів. Та все ж варто, щоб дещо залишилось для історії.
Йдучи по ній, ми підійшли до місця, званого місцем закоханих. Це кам’яна лавка зі спинкою у формі двох силуетів, звернених один до одного. Огорожа позаду лавки обвішана замочками – колодочками, залишеними закоханими туристами, як символи нерозривності і вірності їхніх стосунків. Всі бажаючі мали можливість присісти на цю лавочку і зробити фото на пам’ять. Колодочок ми не залишили. Про причину, думаю, ви самі можете здогадатися. Адже краще мати колодку вірності в серці, ніж на ланцюгу. Надійно та економно.
Дійшовши до містечка Монаролла, наша група розділилась на двоє: одна частина продовжила подорож пішки, інша – на потязі (це ті, що пошкодували ніг, але водночас втратили емоції від небаченої краси природи). Піша подорож пролягла по вузькій гірській стежині, в деяких місцях настільки вузькій, що важко було розминутися з туристами, які часто зустрічались нам на шляху.
На схилах гір росли виноградники і оливкові дерева. При закладанні виноградників, запобігаючи зсувам, їх укріплювали невисокими мурованими стінами. Протяжність цих укріплень в «Чінкуе Терре» близько 7 тис. км. Вражає об’єм праці, яку заклали люди, зводячи укріплення на стрімких гірських схилах – гідний приклад для наслідування і нам, українцям.
З другою частиною групи ми зустрілись у селищі Корнілья біля церкви, яка височіє на вершині пагорба, звідки її видно майже з Ріомаджоре. Допоки посходились всі, хто відстав, про кумедну ситуацію з «батюшкой», «матушкой» знали вже всі, підколюючи «новоспечених духівників».
Морське узбережжя у « Чінкуе Терре » теж перебуває під охороною ЮНЕСКО, тому прозора та чиста вода дарує всім охочим купальникам багато приємностей, а на катері, що курсує щогодини між містечками, до речі, там заборонено користуватися туалетом. Ох! Як то добре, що ми вирішили йти пішки, а не їхати катером! – так дехто думав, коли мав деякі природні потреби.
Так жартуючи, наша подорож тривала далі. Генератором гумору у пішого відділення став п. Іван з Тернопільщини (Микулинці), і тільки «присутність» та «суворий» погляд «батюшки» стримував його від непристойних жартів. Пройдений кілометр змінювався наступним, короткі 5-10 хв. привали з жартами знову подорожжю. А стежка невпинно вела нас від одного містечка до іншого, та незмінними нашими супутниками впродовж всієї подорожі залишались стрімкі скелі, сонце, море та хороший настрій, а наростаюча втома пригадувала про пройдений шлях та завершення екскурсії.
Зустрілись ми з другою половиною групи на залізничній станції містечка Вернацца, де вже разом, ділячись враженнями, очікували прибуття потягу. Тут також не обійшлось без гумору.
Минали села, дивились на цю величну красу природи, і не зауважували навіть вказівників, що і збило декого із пантелику. Одна із наших «туристок» майже при кінці подорожі, зітхаючи від втоми, ледь промовила: «І коли вже будуть ті Чінкуе терре?». Всі розреготалися аж до сліз. Ось так і збулась наша приказка: хочеш заховати, то постав під носом. Хто це був не скажу, нехай це залишиться маленькою таємницею між нами. Хоча, ми думаємо, ви самі здогадались.
Через тривалість подорожі, залежність від руху потягів та браку часу, ми не змогли побувати в одному з п’яти містечок – Монтероссо. Його краєвидами насолоджувались вже з вікон електрички. Хоча теж непогано виглядало, краще, ніж по телевізору.
День добігав до завершення, а ми з хорошим настроєм, сповнені позитивними емоціями повертались до «рідної» Генуї.
Хочеться висловити особливу подяку нашим провідникам п. Наталі та п. Лесі, о. Віталію та п. Любі за те, що зініціювали подорож , всім гумористам за хороший настрій, і всім нам, без кого б не відбулася ця подорож.
Андрій та Таня Мельникович
(Генуя-Тернопіль)
